Читати книгу - "Мауглі"

Люди вже знали, що весь їхній урожай загинув, і вирішили дочекатися в своєму селі нових дощів, коли скрізь почнуться польові роботи. Вони думали якось дожити до дощів на запасах посівного зерна, а потім кинути село й піти шукати роботу. Так селяни сподівалися пережити цей нещасний рік. Хліб зберігся лише у крамаря. Він уже тішився наперед від задоволення, що продасть свій хліб нещасним односельцям за високу ціну. Та сталося інакше. Прийшов Гаті й своїми бивнями зруйнував вночі ті землянки, де зберігався хліб. Великі вербові кошики, обмазані коров’ячим гноєм, у яких зсипали зерно, він розламав і дорогоцінне зерно розсипав по землі.

Коли це сталося, не залишилося інших засобів, як звернутися по допомогу до сільського священика — браміна. Але, незважаючи на тривалі служби і палкі звернення до богів, допомога не прийшла: ніхто не почув молитви поселенців. Брамін сказав нарешті, що, мабуть, мешканці села, не усвідомлюючи самі, якось образили одного з давніх богів Джунглів. Адже більше сумнівів не було: проти них вирушили самі Джунглі. Треба було спробувати звернутися до цих старих богів, яких сучасні люди забули. Тоді поселенці послали за старійшиною одного з роду дикого племені Гондів, який жив неподалік. Мисливське плем’я Гондів, яке блукає серед Джунглів, належить до найдавнішого народу — він жив у Індії споконвіку і був колись єдиним господарем усієї країни. Прийшов Гонд, маленький чоловік з очима, що постійно бігали, зовсім темношкірий. Поселенці пояснили йому, в чому справа. Чоловічок постояв на одній нозі, з луком у руках і з двома чи трьома отруєними стрілами, які увіткнув у своє волосся, зав’язане вузлом на маківці. Гонд стояв і озирався навколо чи то з переляком, чи то з презирством, поглядаючи на стурбовані обличчя поселян, на їхні спустошені ниви. А люди пояснювали: вони хочуть знати, чи не розгнівали вони когось з його богів, давніх богів Індії, які, певно, вирішили помститися їм. Поселенці казали, що не знають, які жертви потрібно принести, щоб повернути милість цих богів.

Гонд не вимовив жодного звуку. Він лише підняв із землі гілки карели, виткої рослини, яка дає гіркі плоди, схожі на гарбуз, і повісив їх упоперек дверей біля порогу сільського храму просто перед виряченими очима індуського ідола. Потім простягнув руку в напрямку дороги на Ханівару і пішов у свої Джунглі, повз звірів, які з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося. Гонд знав: якщо Джунглі почали рухатися, то лише біла людина може зупинити цю навалу.

Поселенці не запитували Гонда, що все це означає. Вони зрозуміли: гірка карела повинна вирости там, де вони молилися своїм богам, тож треба тікати звідси якнайшвидше.

Однак нелегко людям залишати старе насиджене місце. Доки ще були якісь крихти, щоб годуватися, поселенці жили в рідних домівках. Вони збирали в Джунглях горіхи, але там чекали на них тіні з блискаючими очима й снували повз них навіть удень. А коли перелякані люди повернули назад до села, то із жахом помітили на дереві, біля якого щойно проходили, смуги обідраної кори зі слідами чиїхось величезних кігтів. І що довше залишалися люди в своєму селі, то сміливішими ставали звірі, які блукали й перегукувалися на пасовиськах біля Вайнганги. Мешканці не наважувалися ремонтувати й мазати стіни своїх пустих комор, які виходили на Джунглі. Дикі кабани ламали й руйнували їх, а далі вузлуваті ліани укривали своїми чіпкими паростками свіжу землю. А те, чого не встигали захопити ліани, ставало здобиччю пишних трав, які сходили скрізь, наче щетина.

Першими пішли з села самотні, неодружені люди. Вони далеко рознесли чутку, що над їхнім селищем нависло прокляття. Хто може тепер боротися, казали вони, проти Джунглів чи їхніх богів, якщо навіть священна кобра залишила свою нору біля підніжжя дерева, де збирався народ? Слухаючи ці розповіді, люди із сусідніх місцин почали обходити прокляте селище, тому нещасні селяни дедалі менше спілкувалися з навколишнім світом. Почали заростати і зникати стежки до села. До того ж вночі в околицях проклятого місця чулися голоси звірів, лунав трубний рев Гаті та його синів. Не можна було вже ні ввійти в це село, ні вийти з нього. Від посівів не залишилося й сліду. Зникла межа, яка відділяла ниви від Джунглів, які, здавалося, з кожним днем ближче підходили до села. І нарешті люди зрозуміли, що тут жити вже неможливо. Залишається одне: йти в Ханівару і покласти всі надії на допомогу англійців.

Проте через вроджену некмітливість вони не наважувалися іти з села; аж нарешті почався сезон дощів. Зливи застали їх зненацька. Дахи були проламаними. На пасовиськах стояла вода, і з неймовірною швидкістю там почали рости різні дикі рослини Джунглів. Тоді все населення, яке залишилося, — чоловіки, жінки, діти — відразу піднялося й кинулося геть, а гарячий дощ поливав їх. Перш ніж рушити до Ханівари, люди обернулися востаннє, щоб сказати «прощавай» своєму рідному селу.

І коли остання родина зі своїм майном проходила крізь ворота, раптом з-за огорожі села почувся тріскіт падаючих балок і покрівель. Озирнувшись, люди побачили, як над зруйнованим дахом зметнувся схожий на змію хобот, який умить зник. Після цього почувся новий тріск, а за ним рев слона. Це Гаті зривав з будинків дахи. Одна з балок, падаючи, вдарила його. Тільки цього бракувало, щоб збільшити його лють і силу вдесятеро. З-поміж усіх звірів Джунглів розлютований дикий слон найбільше здатний на руйнування. Гаті вдарив ногою складену з сирої глини стінку, яка одразу ж завалилася, перетворилася на жовтий бруд і змішалася з дощовими потоками. А оскаженілий Гаті ревів й ганяв вузькими провулками села, руйнуючи стіни хатин направо й наліво. Приклад слона наслідували й три його сини, шаленіючи так само, як і під час спустошення нив Буртпора.

— Весь цей мотлох поглинуть Джунглі, — пролунав спокійний голос серед цього хаосу. — Треба заходитися коло зовнішньої огорожі.