Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

- Чудово! Знаменито! Пане жебраку, прошу далі...

Тоді жебрак покірно обізвався:

- Вибачте, панове шляхта, графи, барони... Але я утомлений з далекої дороги... Прийшов я з празнику, голодний, як жебрак...

- Як-то? - сміявся граф Залуський,- був на празнику й голодний?..

Жебрак зітхнув тяжко:

- Так, ясновельможні панове:

На заручинах сидів,

Мед, горівку й пиво пив,

Все по бороді текло,

Але в роті не було…

- На яких заручинах ти сидів?.. - аж крикнув пан Гаєвич.

Жебрак відповів знов пророчим голосом:

- Покайтеся, панове шляхта! Страшний суд іде! Ясновельможна панна граф'янка Галя нині на хлопському празнику заручилася з хлопським сином Іваном Куценком. Амінь!

Немов планети вдарили об землю, так та вістка збурила думки пана Гаєвича. Люлька випала йому з рук на підлогу. Він прискочив до жебрака, вхопив його за барки, струснув ним і крикнув:

- Брешеш, гаспидський сину! Я тебе зацькую собаками!

- Зацькуйте, пане,- застогнав жебрак,- хай цей грішний світ дістане ще одного мученика за правду...

Граф Залуський приступив до жебрака й велів йому сісти на крісло, а до Гаєвича обізвався:

- Пане-товаришу, спокійно, спокійно, вислухайте все. Він же ж нам розказує цікаві речі...

Пан Гаєвич велів жебракові подати шматок хліба з маслом, але жебрак не прийняв його.

- Дякую. Я не скажу більше та й не буду їсти. Бувайте здорові.

Граф Залуський і Гаєвич затримали жебрака з бажанням, щоб він далі розказав, що знає.

- Добре, - відповів жебрак, - але під одною умовою...

- Під якою? - запитав пан Гаєвич.

- Дасте мені на вечерю великий, як верета, віденський шніцель з капустою та бомбу чорного пива...

- Оригінальний жебрак-смакун... - сміявся граф Залуський.

Пан Гаєвич обіцяв йому таку вечерю. В тій хвилі увійшла в салон пані Гаєвичева в білій сукні. Коли чоловік представив їй графа Залуського і сказав, для чого пустив жебрака в салон, запитав жебрака:

- А не бачив ти на празнику пана Пенкальського?..

- Бачив, бачив, він був теж.

- Де ж він тепер?..

- Не знаю. Він іще прийде, як його не вбили...

- Що ти верзеш?.. - крикнув знову Гаєвич.

Жебрак оповідав:

- Я бачив, як за ним гналися молоді гайдамаки та собаки і кричали: «Бий, забий!»

- І що сталося? - непокоївся Гаєвич.

- Нічого. Він утік їм з рук, бо мав у руках револьвер.

- Чому ж його досі нема? - спитав Гаєвич і глянув на годинник.

- Він набезпечне сховався й десь пізно уночі прийде...

- Розказуй, що бачив і чув.

Жебрак розказував:

- Я чув, що панна граф'янка буде на хлопському празнику і знав, що вона з тим парубком Куценком ходить по лісах. І я собі думаю: «Старче божий, чоловік живе не тільки хлібом, але й божим словом. Значить так: не дадуть мені на празнику їсти й пити, то хай я насичу бодай свою жебрацьку цікавість». Важко було мені дістатись до стола. Тому я збоку приглядався і все бачив, і все чув. Знаєте, панове шляхта, хоч я жебрак, але той хлопський празник - це була чиста Содома й Гомора. Подумайте: панна граф'янка їсть з хлопами борщ, якого навіть я, жебрак, не взяв би до рота, а потому, мабуть, із дяки за той борщ, устає і каже:

«Знайте всі, дорогі гості, що я кохаю Івана Куценка й хочу за нього вийти замуж».

- Неможливо! - крикнула пані Гаєвичева.

- Ясновельможна пані, я це чув на власні вуха,- запевнив жебрак і розказував далі ось як:

- Це страшне, нечуване. Це так, якби гарна й багата панна шляхтянка, не граф'янка, поцілувала мене, жебрака, й мені так шепотом сказала: «Мій сивенький, солоденький жебрачиську: я за тебе вийду замуж...»

А потім, ясновельможні пані й панове, друга, не менше страшна річ, а для декого то, може, ще страшніша: панна граф'янка сказала всім хлопам так:

«На знак і доказ, що я з паном Куценком не жартую, лиш направду його люблю, я завтра відступлю безплатно частину мого лісу на читальню «Просвіти» й на хати всім тим бідним селянам, яких хати старі, розвалені чи спорохнявілі, або тим, які не мають хат і живуть, як комірники».

Пан Гаєвич ухопився за голову, ходив великими кроками по салону та кричав:

- Ця божевільна граф'янка мене знищить, мене знищить! Чуєте, пане графе Залуський, які страшні часи й відносини тепер у нас?

Граф Залуський слухав спокійно та мовчав, а жебрак розказував:

- Вибачте, ясновельможні панство, як я найперше так... для прикладу поставлю вам таке в історії нечуване питання: «Що ви думали б, що здавалося би вам, якби,- говорю так для прикладу,- якби ясновельможна пані Степанія Гаєвичева мене, жебрака, в руку поцілувала?..»

- Та що ти верзякаєш, дурний дідоводе?.. - гримнув пан Гаєвич, а його дружина обізвалася з обуренням:

- Що ти собі тут позволяєш, негіднику!..

Жебрак закликав радісно:

- Правда? На саму таку потворну думку вам, ясновельможні панство, кров у жилах буриться. Але що ви скажете на те, коли я вам розкажу, що таке щось подібне сталось не в моїй хорій фантазії, а в потворній дійсності...

- Що сталося?.. - нетерпеливився Гаєвич.

Жебрак одповів стишеним, могильним голосом:

- Панна граф'янка поцілувала в руку хлопа Костя Єгомостя, того, знаєте, блазня, з котрого все село сміється!

Пані Степанія пригадала собі в тій хвилині дуже живо, як вона цілувала хлопського сина Івана Куценка, й зараз же звернулась до графа Залуського й до нього застогнала:

- Чуєте, пане графе? Мабуть, од наших околиць зачинається кінець світу...

На те граф Залуський відповів з усміхом:

- Не бійтесь, пані. Для одних це початок кінця світу, для других початок небесного царства...

Пані Степанія, котра ще чула на устах поцілунок Івана Куценка, зітхнула зі словами:

- Все можливе... пане графе...

Жебрак розказував:

- Потім була музика, танці, одним словом, справжнє бісове весілля без вінчання. А якби ви побачили, як уся та сільська гайдамацька торба викрикувала панні граф'янці «славно!», як ревіла та ричала з радощів, як той сільський сміхун Кость Єгомость бажав панні граф'янці, щоб вона з Іваном Куценком породила дванадцять синів, гайдамаків! Ах, серце мені тріскає з болю й чоло мені лупається зі стиду, що така гарна граф'янка запропащує шляхетський світ, багном обтраскує великопанську славу й