Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

– Відпусти її, – звучить низький голос.

Інтонація спокійна, але в мене по спині пробігають мурахи, бо так кажуть, коли хочуть розірвати когось на частини.

Рука Романа завмирає. Він не поспішає мене відпускати, повільно повертає голову, щоб побачити того, хто наважився перешкодити його забаві.

Високий широкоплечий чоловік стоїть за кілька кроків. Світло падає так, що не можна розглянути його обличчя. У мене всередині все стискається. Хочеться благати незнайомця, щоб не йшов. Щоб не злякався грізного погляду директора та не передумав втручатися.

– Йди, куди йшов, – каже Видов. У його голосі чується скрегіт металу. Він не збирається йти. Він розлютований. Хтось наважився йому вказувати.

Я стискаюся від страху, мріючи втиснутися в цю бісову гладку та холодну стінку, розчинитися, наче ніколи й не було. От би було щастя: Видов обернеться, а мене нема.

Але його руки, як і раніше, обпалюють моє тіло.

– Відпусти дівчину та поговоримо, – незнайомець не вражений словами боса.

Видов дивиться на мене, вимовляє одними губами:

– Не здумай втекти.

І все ж таки прибирає руки та повертається. Дивиться на чоловіка, недобре примружившись.

Той неквапом робить крок уперед. Світло падає так, що тепер видно його обличчя. Я тільки охаю.

Він! Це він! Той самий чоловік, який був зі мною у клубі. Той самий шалено багатий бог пристрасті та пожадливості, який взяв мою цноту! Він!

Але… як він тут опинився?

Навіть через страх через те, що відбувається, я не можу не відзначити, який він гарний. Кросівки, джинси, футболка, що відкриває сильні руки. Начебто нічого особливого, але не можна відвести погляд. Карі очі дивляться то на мене, то на Романа.

– Я ж сказав: забирайся, – цідить Видов.

Два хижаки міряються силою. Кожен вирішив, що хоче конкретну самку. Самку, само собою, питати й не думають. Але я зараз погоджуся на будь-якого захисника, який тільки зможе витягнути мене звідси.

– Як неввічливо, – гмикає чоловік моєї мрії і наближається до Романа. – Не шануєш ні жінок, ні чоловіків.

– Та ти…

Кулак чоловіка врізається у вилицю Видова. Той не встигає ухилитися, але утримується на ногах. Другий удар він парирує, але мій захисник ухиляється.

Я стою ні жива, ні мертва, судомно вчепившись у сумочку пальцями, що побіліли від напруження. Навіть сказати нічого не можу, голос відмовив, горло наче перехопили залізними пальцями.

Якоїсь миті чоловік хуком праворуч звалює мого начальника. Я з жахом притискаю пальці до губ. Він не рухається! Мене захльостує паніка.

Піднімаю очі і зустрічаюся з поглядом карих очей, що пропалює наскрізь. Одночасно страшно та спекотно.

– Хто такий? – хрипко питає він.

– На... чальник, – ледве чутно видавлюю я, не в змозі відвести погляд.

Він підходить до мене.

– Ти його?

Я судомно мотаю головою:

– Ні, що ви, ні. Я… він… я не хотіла… я…

– Зрозуміло.

В його очах щось змінюється, він просто мене бере за руку та веде за собою. Від пережитого шоку я покірно йду слідом, намагаючись не підвернути ногу на підборах, які раптово стали дуже нестійкими.

Ми виходимо із ресторану. Це зовсім інший вихід – далеко від зали, де наша фірма. Ніхто не ставить жодних питань. А ще… ми опиняємось у залі, де сидять одні чоловіки. Усі уважно дивляться на мене, але... спокійно.

Чоловік так й тримає мене за руку. Підзиває одного з присутніх – високого шатена із зеленими очима.

– Сашко, у мене справа, зв'яжемося пізніше.

Він щось віддає шатену, той із цікавістю на мене ще раз дивиться, киває.

– Добре, Даміре.

Ми виходимо. Мене не відпускають.

Дамір... Яке гарне ім'я. Воно йому шалено йде. У цій людині є щось східне, приваблююче, спокусливе.

Мене підводять до надзвичайно дорогої машини. Позашляховик, на якому можна сміливо їхати дахами інших машин у наших бетонних джунглях.

І в цей момент мені стає ніяково.

– Я не…

Він відчиняє пасажирські двері.

– Сідай, – каже нетерплячим заперечень голосом.

Мене кидає у жар. Звичайно я розумію, що не маю цього робити. Це може бути так само небезпечно, як й Видов, який не отримав свого, але… я не маю вибору.

Тому я покірне сідаю. У салоні пахне шкірою, сандалом і тютюном. Такі… чоловічі запахи, від яких голова йде кругом.

Дамір сідає поряд на крісло водія та виїжджає з парковки. Все це у тиші. Я, здається, боюся навіть дихати.

– Розслабся, не з'їм, – кидає він.

Легко сказати, але важче зробити.

Проте мені вдається взяти себе в руки, і я тихо питаю:

– Він не дуже постраждав?

Дамір кидає на мене погляд, моя кров немов спалахує полум'ям:

– Що, переживаєш за цього телепня?

– Він людина, – тихо говорю я. – І потім на роботі…

Дамір мовчить, веде машину, але на обличчі я бачу, що слухає. А я… раптово гублюсь. Скільки я думала, що зустрінуся з ним знову, що скажу, але тепер… тепер розгубилася.

– Він – мій начальник, – нарешті виходить видавити. – І після цього точно не пробачить. Доведеться…

Я роблю глибокий вдих. Тут лише звільнятися. Інакше ніяк. Видов такого ніколи не пробачить. Хоча… в глибині душі я щиро вдячна Дамірові, що він так зробив. Хоч хтось врізав по цій самовпевненій пиці.

– Козел він, а не начальник, Поліно, – зауважує Дамір, та я мимоволі здригаюся.

Але вчасно розумію, що безглуздо питати, звідки він знає моє ім'я. Адже бачив контракт.

– Козел, – погоджуюсь я.

– Радий, що подарунок сподобався, – різко говорить на іншу тему.

Відчуваю, як заливаюсь рум'янцем, і щоки аж палають.

– Д… дякую, – ледве чутно вимовляю я. – Вони чудові. У мене такого раніше ніколи не було.

– Що ж, значить, тут я теж перший, – раптово куточки його губ здригнулися в посмішці.

Тепер мені жарко не тільки від збентеження, а й від спогадів, тому що… Одразу же накочують картини, як я стою перед ним на колінах, як продовжую пестити ротом ідеальний член, як задихаюся від пристрасті, коли він входить у мене і починає брати, як…