Читати книгу - "Ліс таємниць"

Орлякошуба настільки переповнювали почуття, що він навіть не міг як слід відповісти, тож обмежився глибоким, задоволеним муркотінням.

— Д-дякую, Сіросмуже, — затинаючись, сказав він. — І тобі, Вогнесерде.

Вогнесерд відчув такий прилив гордощів від того, що Орлякошуб став вояком, наче він був його учнем. Це трохи приглушувало біль від згадки про Попелапку. Так, вона не стане вояком, але Зоряний Клан приготував їй іншу долю. Тепер, коли церемонія закінчилась, Вогнесерда долала втома. Він уже думав піти до вояцького кубла, коли це запримітив Попелапку, що квапливо шкутильгала до свого брата.

— Орлякошубе! — нявкнула вона, радісно кидаючись на нього й облизуючи йому вуха.

Орлякошуб замуркотів і прищулив вуха, але його очі були стурбовані.

— Ти мала бути зараз зі мною, — промурмотів він, лагідно торкаючись її покаліченої ноги.

— Ні, мені так добре, — впевнено сказала Попелапка. — А тобі доведеться бути вояком за нас обох.

Вогнесерд захоплено глянув на сіру кицьку. Він знав, що Попелапка і справді мала за щастя стати ученицею Жовтоіклої. З неї буде гарна медикицька. Але і войовниця з неї була б теж чудова. «Який же неймовірний дух треба мати, — подумав Вогнесерд, — щоб отак радіти, не заздрити братовому тріумфу». Як завжди, Попелапка нагадала воякові про Тигрокігтя. Вогнесерд був упевнений в тому, що то Тигрокіготь спричинив нещастя з Попелапкою, а нещодавно ще й намагався його втопити. А все ж сьогодні воєвода бився так, ніби був наділений силами Зореклану. Без нього вони б напевне програли бій. «Ну доведеш ти його зраду, — казав сам собі Вогнесерд, — і хто ж тоді захистить Громовий Клан?»

Після нападу на Громовий табір Вогнесерд не без полегшення помітив, що Сіросмуг своєї обіцянки дотримав і від табору не відходить. Сірий вояк вирушав тільки в патруль, на полювання або допомогти Жовтоіклій із Попелапкою поповнити їхні запаси. Тигрокіготь на це нічого не сказав, але Вогнесерд сподівався, що воєвода це бодай помітив.

Проте наступного ранку Вогнесерд прокинувся, почувши, як хтось ворушиться в сусідньому гнізді. Він розплющив очі саме вчасно, щоб помітити, як Сіросмуг вислизає з кубла.

— Сіросмуже?

Його друг зник, не гаючи часу на відповідь. Намагаючись не розбудити Піскошторму, яка спала з іншого боку, Вогнесерд підвівся і також прослизнув між гіллям. Він вийшов на галявину, кліпаючи від сонця, і побачив, що Сіросмуг уже зникає в тунелі. А ще вояк помітив Темносмуга, який з водяною мишею в зубах сидів біля купи свіжини і дивився просто на вихід із табору.

Вогнесерд відчув, як у нього похололо в животі. Якщо Темносмуг бачив, як Сіросмуг іде з табору, то й Тигрокіготь про це невдовзі дізнається. І тоді воєвода напевне захоче знати, де це вештався сірий вояк. Тигрокіготь може навіть простежити за Сіросмугом і заскочити його разом зі Срібнострумкою.

Аж мліючи від хвилювання, Вогнесерд кинувся вперед. Він намагався йти швидко, але без зайвого поспіху. Порівнявшись із купою свіжини, кіт гукнув:

— Доброго ранку, Темносмуже! Ми якраз на влови. Хто рано встав, той пташку спіймав, сам знаєш!

І, не чекаючи, поки Темносмуг відповість, він увійшов до тунелю. Вийшовши за терен, Вогнесерд одразу ж наддав ходу і кинувся на вершину схилу. Сіросмуг уже зник, але його запах досі був сильний — слід вів до Сонячних Скель.

«Але ж вони погодилися зустрічатись тільки біля Чотиридерева», — подумав Вогнесерд. Він мчав уперед, ігноруючи знадливі звуки та запахи здобичі в підліску. Йому треба було перехопити і завернути Сіросмуга, перш ніж той дістанеться до Срібнострумки. Адже Тигрокіготь уже міг бути в лісі.

Попереду виднілися Сонячні Скелі, але від Сіросмуга все ще не було ні слуху ні духу. Вогнесерд спинився на узліссі та на повні груди вдихнув повітря. Сіросмуг був неподалік, це точно, а ще чувся запах Срібнострумки. Але запахи обох котів перекривав інший, від якого Вогнесердове хутро стало дибки, — запах крові!

Тієї ж миті він почув тоненьке, моторошне скімлення, що лунало десь попереду, з-посеред скель. То, безсумнівно, був кіт, стривожений чимось до глибини душі.

— Сіросмуже! — заволав Вогнесерд. Він злетів на вершечок найближчої скелі й різко спинився від видовища, яке відкрилось його очам.

Унизу, в глибокій западині між цією скелею та сусідньою, на боці лежала Срібнострумка. Вогнесерд, сполотнівши, дивився, як потужна судома пробігла усім її тілом, аж смикнулись задні лапи. Вона знову пронизливо завищала.

— Сіросмуже! — тільки й видихнув Вогнесерд.

Сіросмуг припав до кицьки, знетямлено вилизуючи її бік, що важко здимався. Аж тепер він озирнувся на голос Вогнесерда.

— Вогнесерде! Це кошенята! Кошенята народжуються, і все пішло не так. Поклич Жовтоіклу!

— Але… — Вогнесерд проковтнув решту речення. Його лапи вже наче самостійно бігли, несли його вниз скелею й далі вузенькою смужкою відкритої землі до лісу.

Вогнесерд біг, як ніколи раніше. Але маленька часточка його мозку все одно підказувала, що це кінець. Тепер кожен кіт в обох Кланах знатиме про Сіросмуга і Срібнострумку. Що ж робитимуть Синьозірка і Кривозір, коли це все закінчиться?

Він прибіг до табору навіть раніше, ніж це усвідомив. Кіт практично скотився зі схилу, мало не збивши Попелапку, яка саме виходила з тунелю. Вона обурено нявкнула, розсипавши свої трави.

— Вогнесерде, якого...

— Де Жовтоікла? — важко дихаючи, урвав її Вогнесерд.

— Жовтоікла? — Попелапка нараз посерйознішала, вловивши відчай, який аж струмував від Вогнесердових слів. — Пішла до Зміїних Скель. Там найкраще збирати деревій.

Вогнесерд уже зібрався, щоб знову бігти, однак розчаровано спинився. Це надто довго — забирати Жовтоіклу зі Зміїних Скель. Срібнострумці допомога потрібна негайно!

— Що сталося? — нявкнула Попелапка.

— Там киця — Срібнострумка — Біля Сонячних Скель. Вона народжує, але щось пішло не так.

— Ох, Зореклан їй допоможи! — вигукнула Попелапка. — Я піду. Чекай тут, я маю дещо взяти.

Вона зникла в ялівцевому тунелі. Вогнесерд чекав, нетерпляче шкрябаючи лапами землю, аж поки в тунелі хтось знову не заворушився. Проте то була не Попелапка, а Орлякошуб.

— Попелапка послала мене по Жовтоіклу, — на ходу кинув він, здираючись угору схилом.

Нарешті повернулася Попелапка. У зубах вона тримала клубок трав, обгорнутий листям. Підійшовши до Вогнесерда, киця махнула йому хвостом — мовляв, показуй дорогу.

Кожнісінький крок цієї подорожі обертався мукою для Вогнесерда. Попелапка квапилась як могла, але покалічена нога дуже її сповільнювала. Час ніби тягнувся вічно. Вогнесерд із жахом пригадав свій сон про сріблясто-сіру безлику королеву, яка зникла, залишивши своїх кошенят безпорадно плакати в темряві. То була Срібнострумка?

Щойно попереду завидніли Сонячні Скелі, Вогнесерд випередив Попелапку та кинувся вперед. Добігши до підніжжя