Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Через кілька місяців

Дамір думав, так у житті не буває.

У кіно, серіалах, книжках – будь ласка, але тільки не в житті.

Щоб узяти й залишити свою кохану жінку на п'ять місяців – на самоті. Заради спільного майбутнього. Заради того, щоб обірвати зв'язки з минулим і переродитися в нову людину. Заради неї однієї. Від туги іноді в цей час на стінку лізти хотілося, але він терпів – як і пообіцяв своїй улюбленій дівчинці.

З моменту останньої зустрічі з Віталіною минуло п'ять місяців, і тільки тепер Дамір, нарешті, наважився вирушити до своєї принцеси і до своєї дитини, щоб почати спочатку. Можливо, хтось подумає, що всі ці місяці він просто чекав, поки охолонуть пристрасті, а почуття і туга візьмуть над ними гору, але Дамір пішов іншим шляхом. Сумуючи за Віталіною після зради, а потім переживаючи за неї і малюка в лікарні, Дамір остаточно зрозумів, що йому доведеться обирати – або старе життя під контролем з батьком, або зовсім нове – з найкращою сім'єю.

Ніякі подарунки, букети квітів, палкі слова не переконають Віталіну, що він змінився. Вона вже наслухалася і натерпілася. Лише вчинки можуть бути красномовним доказом, що Дамір заради неї виріс, перестав бути слабаком, який дозволяє комусь вирішувати, кого любити.

Тому Дамір їхав без квітів, без подарунків. Зате з цілою папкою документів, які символізували, що він тепер вільний птах – пішов із компанії батька, відмовився від родинної спадщини, продав будинок, у якому вони з Віталіною мешкали після весілля (а навіщо він? Якщо Віталіна пробачить його, то вони куплять новий). Щоправда, у бардачку досі чекає кольє для Віти, яке Дамір купив перед візитом до лікарні. Він так і не зміг пересилити себе і подарувати його їй після того, як вона геть відмовилася приймати квіти.

За весь цей час вони зідзвонювалися щонайбільше тричі. Дамір намагався не набридати, хоча іноді її голос був буквально єдиним, що тримало його на плаву. Природно, батько не погодився просто взяти й відпустити старшого сина.

Це були п'ять місяців пекла.

І допомагали Даміру двоє людей – його брат Тім і… несподівано Каріна.

Вона спочатку всіляко його уникала, але в якийсь момент погодилася розповідати якісь дрібні деталі про життя Віталіни в новому місті. Вона мовчала про її думки, надії, мовчала, з ким вона проводила час, кого зустрічала на своєму шляху, не давала жодних наведень на її місце розташування, та ділилася нейтральними відомостями про успіхи Віти. Саме через Каріну Дамір дізнався, що дружина знайшла квартиру, навіть влаштувалася на стажування в дуже перспективну компанію.

Переконати Віталіну зустрітися Дамір зумів не відразу. Але через два тижні його наполегливих електронних листів Віта погодилася дати адресу, заявивши, що хоче особисто розповісти йому, хто в них народиться, хлопчик чи дівчинка. У той момент Дамір ледь телефон не впустив від радості. Їхати всього півтори години! Через півтори години він зможе обійняти Віту! Тобто вже завтра, скоро!

Сьогодні середа і Дамір цілу годину мчить міжміською трасою, наближаючись до адреси, яку він завчасно забив у навігатор. Він вирішив не думати, що скаже Віті під час першої зустрічі, діяти за обставинами та імпровізувати. Головне, тримати себе в руках, коли він побачить Віту – єдину дівчину, яку він у світі любив і хотів усією душею.

За адресою, яку дала йому Віта, розташовувався багатоквартирний будинок. Типова панелька, навіть без кодового замка на дверях. Тим краще, зітхає Дамір, входячи в під'їзд. На них чекає приємна зустріч на порозі квартири, обійми, можливо, навіть ще й поцілунок.

Він піднімається пружною ходою, відчуваючи, що ще трохи – і злетить. Безглуздо так думати, напевно, але хто ж його покарає за ці думки. Вірно?

П'ятий поверх, двері праворуч – так казала Віталіна. Дамір придивляється до номеру квартири, переконуючись, що він потрапив за адресою. В його душі тріпотить надія, що Віталіна не розсердиться. Так, він приїхав на кілька годин раніше – просто не міг дочекатися…

Без неї він би вмер.

Це ж достатньо вагома причина?

Дамір натискає на кнопку дзвінка.

Тепер він сумнівається, чи нормально отак приїжджати зовсім із порожніми руками? Напевно, він міг би хоча б за тортиком заїхати. От тупий. Гаразд. Якщо Віталіна погодиться, він відведе її в найкращий ресторан міста або весь вечір годуватиме з ложки делікатесами. Будь-яку забаганку виконає за будь-які гроші.

Він тисне на дзвінок ще раз і чує незрозумілі розмови за стіною. У цій квартирі чи в сусідській? Дамір не може зрозуміти. Його досвід проживання в панельці років десять тому показав, що зі звукоізоляцією в таких будівлях зовсім кепсько. Проте кроки до дверей Дамір чує чітко, і ледве встигає пригладити холодний комір свої куртки.

Йому відчиняють двері.

Віталіна.

Це була Віталіна.

Дамір чітко читає на її красивому обличчі здивування, а потім…

Щось іще, як розібрати від такого хвилювання.

Побачити її вперше за п'ять місяців і чудово, і жахливо одночасно. Дамір бачить її кругленький животик, і йому ледь не до сліз хочеться відмотати час назад і прожити з нею кожен день згаяного часу. Його думки швидко несуться уперед і падають на голову зрежисованою сценою з майбутнього, в якій вони з Вітою сидять на дивані разом з дитинкою, але не можуть відповісти на її питання, де ж знаходився татко, поки дитина росла в животику у матусі?

– Привіт, Віто.

– Привіт, – вона кладе руку на живіт, не поспішаючи його впускати.

Між ними повисає незручність. Вона опутує думки Даміра, як павутина.

З чого почати?

Що їй одразу сказати?

Про що запитати у першу чергу?

– Знаю, що ми домовлялися на пізніше… А я не міг дочекатися, – він нервово посміхається. – Як прокинувся, так і поїхав до тебе. Не міг чекати.

Дамір у мріях кидався обіймати її, але приїхавши й побачивши Віталіну наживо, занадто сильно боїться необдуманих дотиків. «У нас усе має бути по-іншому», – твердить його внутрішній голос.