Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Сходи, що кричать, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сходи, що кричать" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 81
Перейти на сторінку:
маслом!

Я кивнула:

— А я — про какао з печивом!

Туман тим часом густішав. Він обвивав залізне поруччя, клубочився довкола захисних ліхтарів, змазуючи й закручуючи їхні промені. Наші черевики гучно цокали об бруківку, химерно відлунюючи з того боку дороги; здавалося, ніби поруч якась інша трійця невидимо пробиралася крізь темряву.

Захисний ліхтар на Портленд-Роу було зламано. Всередині цоколя мерехтіли блакитні іскри, яскраве біле світло змінилося непевним червоним. Вікна в сусідніх будинках були темні, штори на них — опущені. Туман снувався довкола нас, коли ми підійшли до своїх дверей.

Локвуд ступав першим. Він простяг руку, щоб відчинити хвіртку, і раптом закляк. Ми з Джорджем налетіли на нього ззаду.

— Джордж, — тихо промовив Локвуд. — Ти останнім брав кольє Енні Ворд. Куди ти його подів?

— Поклав на полицю, до інших трофеїв. А що трапилось?

— А склянку з ним ти запечатав? Не забув?

— Звичайно, ні. А що...

— Я щойно бачив світло в вікні нашого кабінету.

Він показав уперед, через поруччя. Двір, куди виходили підвальні двері, був темний; його навскіс розтинав непевний помаранчевий промінь від ліхтаря, що стояв біля будинку № 37. Збоку від цього променя було видно наше вікно: вдень крізь нього можна було побачити краєчок мого стільця і вазу з квітами, що стояла посередині мого письмового стола. Та зараз там було темно — ніби на стіні хтось намалював чорний прямокутник.

— Я нічого не бачу, — прошепотів Джордж.

— Це тривало лише секунду, — пояснив Локвуд. — Можливо, слід від якогось потойбічного світла... Ні, ось воно знову!

Цього разу ми всі помітили слабке, непевне мерехтіння, що вигравало всередині на склі. Нам аж скувало руки й ноги. Ми не ворушились.

— Ліхтарик, — поволі промовив Джордж.

— Хтось удерся до нашого будинку, — кивнула я. Мені поза шкірою пробіг мороз.

— Хтось такий, що не боїться гуляти вночі, — підтвердив Локвуд. — Це означає, що він озброєний. Якнайменше — рапірою або Грецьким Вогнем. Гаразд, поміркуймо. Як він потрапив усередину?

Я придивилася до стежки:

— Парадні двері ніби цілі.

— Може, перевірити задні? — запропонував Джордж. — Він міг удертися через садок.

— Тільки якщо ти в них не застрягнеш... Ні, нам треба діяти разом. Заходьмо через парадні двері, як завжди, тільки тихо. Вперед!

Локвуд мовчки попрямував стежкою. На ґанку він зупинився й показав на невеличку тріску, відламану від одвірка. Тоді штовхнув двері — ті поволі відчинились.

— Замок зламано, — прошепотів Джордж.

— Якщо він увійшов таким чином, то ми захопимо його зненацька, — відповів Локвуд. Поманивши нас ближче, він прошепотів нам просто у вуха: — Перевіримо долішній поверх, а тоді вирушимо крученими сходами в підвал. І щоб я не чув ані звуку.

— А горішні поверхи?

— Не варто ризикувати. Підлога рипить. Він, напевно, нишпорить у кабінеті. Рапіри напоготові? Зараз ми його знайдемо, оточимо і роззброїмо.

— А якщо він пручатиметься? — запитала я.

— Застосуємо силу, — коротко блиснув зубами Локвуд.

* * *

У передпокої було темно. З глибини дому не лунало жодного звуку. Зачинивши за собою двері, ми трохи зачекали, поки наші очі звикнуть до темряви. Кришталевий череп-ліхтар посміхався нам зі столика; вішак із одягом здавався невиразною чорною громадою біля стіни. Локвуд показав рапірою на протилежні полиці. З першого погляду там усе було, як і завжди, та невдовзі я помітила, що деякі маски й гарбузи стоять трохи не так — ніби хтось поспіхом перебирав їх. Далеко попереду непевний білий промінець ковзнув по скатертині мислення. Я знову прислухалась — не чути нічого. У мене автоматично напружилися всі відчуття — і зовнішні, і внутрішні, — так, ніби ми знову були на завданні, за роботою.

Але ж це було наше житло, наш будинок, до якого вдерся непроханий гість!

Локвуд крутнув клинком ліворуч, тоді праворуч. Джордж вирушив до вітальні, а я тінню майнула до бібліотеки. Там було порожньо — жодного знаку чиєїсь присутності. Проте й цю кімнату наш гість не обминув своєю увагою: під полицями на підлозі купами лежали книжки й папери.

Коли я повернулася до передпокою, Локвуд чекав біля сходів. Джорджеві новини були ті самі, що в мене:

— Усе перевернуто догори дном. Тут щось шукали.

Локвуд кивнув, і ми нишком рушили до кухні.

Чи нишпорив, чи ні наш злочинець по шафах, тут панував звичайний безлад. На столі громадились тарілки з рештками нашого обіду — ми не прибрали їх, вирушаючи на завдання. Поряд з ними я помітила горщик із залізними стружками, що стояв біля коробки кукурудзяних пластівців, і невеличку купку соляних бомб, приготовлених Джорджем. Зараз усе це було нам ні до чого — ми шукали живу людину.

Локвуд підійшов до дверцят, що вели в підвал. Їх було трішки-трішки прочинено. Кінчиком клинка він тихо відчинив їх. Над крученими сходами панували тиша й пітьма. Знизу віяло теплим повітрям, повним запаху паперу, чорнил та магнію. Світло було вимкнено — ми вирішили не вмикати його. Я почула, як хтось нишком вовтузиться в підвалі — ніби пацюки, що шукають у темряві схованки.

Ми перезирнулись і міцніше стиснули руків’я своїх рапір. Локвуд ступив на першу сходинку — і нечутно подався вниз. Ми з Джорджем рушили за ним, намагаючись не дуже тупотіти по залізних сходинках. За кілька секунд ми вже були в підвалі.

Кімната з голими цегляними стінами була порожня. Тут стояли тільки шафи й торбини з залізними стружками. У пітьмі вони скидались на чорні брили. Праворуч із-за арки блимнуло зеленкувате світло; звідти ж лунав і той самий пацючий шурхіт. Тоненький промінець ліхтарика майнув в інший бік — і зник.

Без жодного звуку — наче ми самі були привидами — ми зазирнули за арку. Там коїлось казна-що: теки розкидані, шафи відчинені, на підлозі — ціле море паперів. Склянка з привидом на Джорджевому столі стояла відкрита. Обриси черепа плавали в яскраво-зеленій плазмі. Безплотне обличчя крутилось на одному місці.

Кімната для фехтування була порожня, двері до комори були замкнені. Залишилася тільки остання кімната — з трофеями. Ми підібралися ближче — там хтось нетерпляче порпався на полицях: шурхіт лунав гучніше, ніж досі.

Пройшовши останню арку, ми зазирнули туди.

В кімнаті з трофеями було не так темно. Світло ліхтарика танцювало на полицях біля дверей. Деякі з Локвудових трофеїв — скажімо, кістки чи закривавлена колода карт — були цілком

1 ... 42 43 44 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"