Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Тримаючи рапіру напоготові, я перейшла лінію з залізних плиток і прислухалась. Ціле місто мовчить. Лондон спить. А поки він спить, привидам і вбивцям — воля, Я вирушила назад до будинку, міцно замкнула двері й натягла перед ними залізні ланцюги.

Локвуд із Джорджем стояли над тілом Карвера. Джордж усіма способами намагався зупинити кров, а Локвуд притулив пальці до шиї пораненого.

— Він живий, — повідомив він. — Люсі, викликай «швидку допомогу». І ДЕПРІК теж. А ти, Джордже, допоможи мені перевернути його.

Джордж насупився:

— Навіщо? Якщо ми його пересунемо...

— Поглянь на нього! Він довго не протягне. Допоможи-но!..

Поки вони клопоталися з тілом, я побігла до бібліотеки й зателефонувала куди слід.

Коли я повернулася, хлопці вже повернули Карвера обличчям до полиць. Одна його рука опинилась під головою, а очі були напіврозплющені. Калюжа крові анітрохи не зменшилась. Локвуд нахилився до його лиця. Джордж із олівцем та папірцем у руках причаївся за Локвудовою спиною. Я стала біля Джорджа.

— Він ніби хоче сказати щось, — зауважив Джордж. — Тільки дуже невиразно. Ніби щось про «казино».

— Цить! — прошепотів Локвуд. — Яке там «казино»! Я чітко розчув: «кістка й скло». Мабуть, про дзеркало, яке він украв. Джеку! Джеку, ти чуєш мене?

— «Кістка й скло»? — мені зненацька пригадалася блискуча річ на грудях у трупа. Її рамка була нерівна й темна, — мені вона здалася радше дерев’яною. А може, то не дерево, а кістка? Яка? Або чия?

Джордж нахилився нижче:

— А мені здається — «казино».

— Замовкни, Джордже!— буркнув Локвуд. — Джеку, хто вдарив тебе? Скажи мені!

Поранений просто лежав на підлозі. Дивно було бачити його тут зараз, після всіх наших пошуків. Моторошний, безжальний торговець артефактами, Джек Карвер. Фло казала, що від нього аж віє злобою. Він убивця... Та зараз, салі ставши жертвою, він помітно змінився. Зовсім молодий, худорлявий, з випнутими вилицями. Узагалі враження було таке, що цей чоловік усе життя недоїдав. Куртка висіла на тонкій білій шиї з червоними слідами нещодавнього гоління під щелепою. Футболка була геть брудна, та й від куртки добряче смерділо — так, ніби шкіру не вичинили як слід.

— Хто вдарив тебе? — ще раз запитав Локвуд.

Поранений раптово шарпонувся. Голова піднялась, вуста відкрились і закрились. Очі сліпо вирячились уперед.. Ми позадкували, а Джордж упустив свого олівця. З рота Карвера долинули якісь нерозбірливі звуки.

— Що це? — прошепотіла я. — Що він бурмоче?

— Зараз я скажу вам! — нетерпляче махнув нам рукою Локвуд. — Записуйте!

Джордж почав порпатись на підлозі:

— Олівець... Божечки, він закотився під нього!

— Він каже: «Сім з нього. Сім, а не один»... Готово? Зачекайте, це ще не все!

— Я не полізу шукати олівець під нього!

— Далі: «Ти бачиш... Бачиш стільки страхіть...»

— Люсі! Дістань, будь ласка, олівця!

— Хто-небудь нарешті записуватиме?! — гаркнув Локвуд.

Прикусивши в паніці губу, Джордж витяг з-під тіла олівець і нашкрябав почуті слова на папірці. Ми всі ще нижче нахилились над пораненим. Він помирав. Його дихання тріпотіло, наче пташка.

— Де «кістка й скло», Джеку? — знову запитав Локвуд. — Кому ти їх віддав?

Висохлі губи знову заворушились.

Джордж раптом підскочив з криком:

— Жуйку! Він хоче жуйку! Є в когось жуйка? — він насупився. — Дайте йому нарешті жуйку!

— «Джуліус»! — обірвав його Локвуд. — Він каже «Джуліус», Джордже. Джуліус Вінкмен! Ти зовсім глухий! — Він знову нахилився. — Ти віддав «кістку й скло» Вінкменові, Джеку?

Поранений ледве помітно кивнув.

— Це Вінкмен поранив тебе?

Локвуд кілька секунд зачекав, поки Карвер зашепоче знову.

— Записуй, Джордже! — сказала я.

Джордж поглянув на мене. Локвуд спохмурнів:

— Що записувати, Люсі?

— Те, що він тільки-но сказав.

— Я нічого не чув!

— Він сказав: «Ходімо зі мною». Я виразно розчула!

Локвуд повагався:

— Я такого не чув... Та будь-що запиши це, Джордже. І відійди трохи далі від світла. Я подивлюсь на його вуста.

Ми побокували й заходились чекати. Чекати довелося довго.

— Локвуде, — нарешті мовила я.

— Що?

— Його, здається, вже немає.

Ніхто не поворухнувся. Всі мовчали.

Смерть — річ швидкоплинна. Навіть якщо ви спостерігаєте за людиною, мить смерті вислизає з ваших пальців. Ви не побачите такого раптового схилення голови, як у кіно. Натомість ви просто сидітимете над тілом, чекаючи, коли це відбудеться, аж поки зрозумієте, що ви вже проминули цю мить. Час збіг — дивитись уже нема на що.

Ми стали навколішки біля нерухомого тіла торговця артефактами, затамувавши подих. І ніби намагались ще хоч трохи залишитися з ним — принаймні перші кілька секунд, куди б не линула зараз його душа.

Це було єдине, що ми могли для нього зробити.

Коли стало зрозуміло, що Карвера вже немає, життя ніби повернулось до нас. Одне за одним ми відсапували, кашляли, терли собі обличчя, чухались — одне слово, робили буденні речі, щоб переконати самих себе, що ми досі живі й здорові.

А перед нами лежало порожнє, нерухоме тіло.

— Не щастить цьому килимкові, — зауважив Джордж. — Я тільки-но вичистив його від какао, яке ми пролили на нього минулої ночі.

— Що тобі відповіли в «швидкій допомозі», Люсі?

— Те, що й завжди. Приїдуть, щойно буде захист. А захист повинен забезпечити Барнс.

— Гаразд. У нас ще є десять-п’ятнадцять хвилин. Джордже, ти ще встигнеш усе зробити.

Джордж вирячив очі:

— Що?

— Обшукати його кишені.

— Я? Чому я?

— У тебе найніжніші пальці.

— Ні, в Люсі вони ще ніжніші!

— А ще вона чудово малює, — зауважив Локвуд. — Люсі, бери записник. Замалюй, будь ласка, знаряддя вбивства, тільки якнайточніше.

Поки блідий Джордж порпався в кишенях небіжчикової куртки, ми з Локвудом заходились вивчати кинджал, що стирчав у спині Карвера. Мої руки аж трусились, коли я замальовувала в записник його обриси. Я ніяк не могла втримати в пальцях олівець. Дивно, як справжня смерть вражає людину. Гості, звичайно, страшніші але не справляють такого враження. Локвуд, одначе, тримався так, ніби нічого не сталось. Смерть Карвера, схоже, нітрохи не схвилювала його.

—