Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

— І що там?

Кайса прочитала вголос: «Скоро мій час мине. Я відчуваю, як наближається ця мить, і я — той, хто невимовно боявся кінця, — примирився, хоч ніколи не думав, що здатний на таке».

— Хто він? — запитав Карстен, показуючи на підпис: Крез з Дікемарка.

Кайса розповіла все, що знала про Креза. Карстен усміхнувся, почувши про парфуми з додаванням сечі.

— І ти думаєш щось з того витягти?

— Уже витягла. Цей чоловік, Крез, знав Юлію, вона успадкувала після нього… О! — урвала Кайса сама себе. — Картина! Ви щось знаєте про зниклу картину?

— Яка ще картина?

Кайса переповіла розповідь Сюсанне про картину, яка зникла з кімнати Юлії.

— Її заповів Юлії Крез, — додала вона й показала на мобільному картину Анне-Марії. — Ось такий вона мала вигляд. Надішлю фото Сюсанне й запитаю, чи впізнає вона сюжет.

Не минуло й пів хвилини, як прийшла відповідь: «Де ти її знайшла?»

Кайса відписала, що це не картина Юлії, а лише копія, яку намалював той самий пацієнт Дікемарка.

— Чому ти раніше нічого мені про це не сказала? — насупився Карстен.

— Гадаєш, я не маю про що більше думати? Про себе, наприклад? — Кайса підвелася, сердито стріпнула головою. — До того ж, я не знаю, що знає і чого не знає поліція…

Карстен взяв її за руку.

— Вибач! Я не подумав…

Він узяв мобільний і попросив когось — очевидно, Евена — сконтактуватися з Маріанне Вінтер і з’ясувати, чи вона знає, коли саме зникла картина.

Кайса знову перечитувала записи Креза. Яка похмурість. Похмурість і зневіра. Чого боявся Крез? Чи це пов’язано з його викривленим сприйняттям реальності? «Шкодую, що раніше не розповів того, що пережив; тоді, можливо, не сталось би цих жахіть. Але хто б мені повірив? Я — душевнохворий пацієнт, неосудна людина».

Що він бачив або чув? Що такого жахливого трапилося в Дікемарку?

— Ще кави? — підводячись, запитала вона Карстена.

— Так, дякую.

— Я заварю свіжу, — Кайса вийшла на кухню. — Знайшли якісь дірки в алібі Фруде Ульсена?

— Ні, ніхто не згадав нічого нового з того вечора в молитовному домі, але в часі цілком можливо, що Фруде пішов слідом за Юлією і встиг повернутися на вечорниці.

— Що він, звичайно, повністю заперечує?

— Так.

— Тож ви не знаєте достеменно, збрехав він чи сказав правду?

— Ні, — Карстен задумливо погладив борідку. — Хоча… Проглянь фотографії, які ми зробили під час обшуку в нього вдома. Це не зовсім за правилами, щоправда… — від підсунув до неї ноутбук. — Погортай ось цю теку!

То були фото спальні Фруде, загальні плани, зняті під різними кутами, і великі плани окремих предметів. Її вразила надзвичайна охайність у кімнаті. На столі — великий стаціонарний комп’ютер, поряд — стосик книжок про природні феномени. На полиці на стіні — кілька детективів, усі зарубіжних авторів-чоловіків. Збоку — коркова таблиця з почепленими на ній фотографіями. Його фото на паспорт, одна фотографія, де він, ще зовсім підліток, разом з матір’ю та батьком. Мати доволі струнка, Кайса здивувалася, якою вродливою вона була в молодості. Батько сидів, тримаючи в руках люльку. Обоє батьків обіймали Фруде за плечі й усміхалися в камеру. Щаслива родина. В іншому часовому вимірі. Ще не знають, що наготує їм життя?

І я не знаю.

Ні-ні, лиш не це, не зараз.

Наступне фото — ліжко Фруде, охайно застелене білим простирадлом, постільна білизна з сірим візерунком. Над узголів’ям висів плакат із зображенням американського рок-музиканта Брюса Спріґстіна і якогось футболіста. Спальня тридцятирічного чоловіка, який живе зі своєю матір’ю, більше пасувала б п’ятнадцятирічному підліткові. На нічному столику лежала коробочка пастилок і пачка серветок. Кайса вже хотіла перегорнути далі, але раптом завмерла. Нічний столик був застелений схожою на шовк тканиною з дрібними червоними цятками.

— Щось знайшла? — Карстен став у неї за спиною, масуючи їй потилицю.

— Скатерка, — промовила Кайса, показуючи на нічний столик.

Карстен нахилився ближче.

— Що не так зі скатертю?

Кайса взяла мобільний, знайшла фотографію, яку зробила під час відвідин Ґюнн.

— Ось поглянь, — вона показала Юлію серед однокласників.

— Чорт! — скрикнув Карстен.

Він кинувся до свого ноутбука, відкрив файл з фотографіями, знайшов фото Юлії, яке розсилали для впізнання 2002 року. Молода жінка в червоній пуховій куртці та синіх джинсах.

— Шалика немає…

— Може, схований під курткою?

Карстен схопив зі столу мобільний. Кайса чула, як він просив Евена розшукати описи і покази свідків, у що була вбрана Юлія у день зникнення. — Обдзвони її подружок, запитай, чи могла Юлія мати шалик під курткою.

50

— У нього абстиненція, — сказав Евен.

Фруде Ульсена допитували від вчорашнього дня. Він наполягав, що Юлія забула шалик, коли приходила до нього в гості. У заяві про зниклу особу 2002 року опису шалика не було. Однак Маріанне й Сюсанне Вінтер, а також товаришка дитинства Ґюнн відразу його впізнали. Ґюнн точно не пригадувала, але начеб Юлія мала його на вечорницях. Мати й сестра просто цього не пам’ятали.

Фруде сидів зі зціпленими кулаками на колінах. Поліцейські нависали над ним, але він жодного разу не підвів голови.

— Важко, мабуть, доглядати за матір’ю? — запитав Евен.

Фруде відчайдушно зачухав груди, не дивлячись на нього.

— Мало хто здатний на таку жертовність, як ти, — вів далі Евен.

— Та… — відповів Фруде в стелю і знову почухався — тепер уже шкрябав потилицю. — Я не мав вибору. Склалося так, як склалося, — сказав він байдужим тоном.

— Мріяв забратися геть з дому, піти вчитися?

— Хотів колись стати метеорологом. Мій батько захоплювався природними феноменами, ще змалку багато чого мене навчив.

— Скільки тобі було років, коли він помер?

— Шістнадцять… Не повернувся з моря. Мати вже була хвора. Я не мав вибору, — повторив Фруде.

— Ти підтримуєш спілкування з Маріанне Вінтер? — змінив тему Евен.

Фруде мигцем глипнув на нього, ніби щойно прокинувся.

— Що?

Евен повторив запитання.

— Я пильную її будинок… і санаторій.

Якийсь час усі сиділи мовчки, Фруде нервувався, постійно чухав руки й потилицю.

— Знаю, що не любиш говорити про Юлію, — озвався Карстен. — Це тому, що вона тобі небайдужа?

Фруде раптом важко зітхнув.

— Мені подобалася Юлія. Вона була така добра.

Карстен не зводив з нього погляду. Фруде втупився у стіл, раз по раз витираючи долоні до штанів.

— Що з тобою? — урешті запитав Карстен.

— Нічого. Я хворий. Мабуть, грип.

— Брешеш, — спокійно промовив Карстен.

Фруде Ульсен мовчав.

— Ми можемо тобі допомогти, лише скажи, що вживаєш.

Фруде мимохідь кинув на нього погляд. Карстен помітив в його очах