Читати книгу - "Випадковий наречений, Аніта Русанова"

Настя

- Насть! - озвалась Яна. – Ти зі мною?

- Ееем... Так, так… Я просто задумалась… Не зважай! – Сказала я, посміхнувшись Яні.

- Ну добре! Знаєш що я можу сказати?

- Навіть не здогадуюсь! – Чесно відповіла я.

- Ти подобаєшся Максику! І це дуже видно! – Серйозно сказала Яна.

- Ян, якщо чесно – я помітила. Просто я не можу відповісти взаємністю… Я не можу зараз дати надію, а потім забрати її. Він надто хороший, щоб із ним так вчиняти… - Опустивши голову, відповіла.

- Так може її і не треба буде забирати? У вас же все ще може скластись, чи не так? – З надією запитала Яна.

- Я не можу обіцяти те, в чому сама не впевнена… Я все своє життя присвятила танцям. На особисте життя часу взагалі не було. І не думаю, що зявиться…

- Ну ти ж не будеш все життя танцювати!

- От коли я перестану танцювати – тоді і поговоримо! – Серйозно сказала я. – Вчора я запропонувала Максові стати моїм нареченим на місяць. Після того – я зникну з його життя…

- Усе ж запропонувала… - Сказала Яна тихенько. – Знаєш, давай ми повернемось до цієї розмови через місяць. Через місяць ми обовязково зустрінемось. Я приїду до Львова на кілька днів і ми поговоримо.

- Ти впевнена що в тебе вийде?

- Впевнена! Отже, через місяць у тебе!

- Згода. – Відповіла я, легенько усміхнувшись.

- Так, а тепер ми йдемо збиратись! Уже друга, а нам на пяту в ресторан. Поки зберемось, поки дочекаємось няню, от і пройде час.

- Так, йдемо.

Схоже про свій приїзд через місяць Яна не жартувала. В цьому плані вона булла точно рішуче налаштована. Ну і добре! Все ж колись вона мені обіцяла приїхати, протее так і не приїхала, бо я поїхала з України на довгих пять років.

Колись ми були надто юними і шаленими. Кров у наш жилах кипіла, хотілось пригод і драйву. Як тільки ми приїхали до Лос-Анджелесу, ми з Ірою поїхали у нічний клуб. Уявляєте? Ми з Іркою, вдвох, у не знайомому місті, у не знайомій країні, без досконалого знання мови – поперлись у нічний клуб. Тоді у свої девятнадцять – ми були приголомшливо красиві, кожен хлопець, який траплявся нам на шляху, задивлявся на нас так, що шию ледь на плечах втримував. А нам що? Нам подобалось… Поки в той день, у клубі, до нас не почали приставати два придурки. Господи, як ми кричали… Проте через гучну музику нас не було чути. Врятувало тільки те, що поруч проходив хлопець і розібрався спочатку з одним, а потім з іншим. А рятівником нашим виявився – Ліам. З того часу Іра і Ліам почали зустрічатись, ну а далі ви знаєте… От так, ми з Ірою раніше були ще ті кадри. Хоча з часом нічого не змінилось. Наче і дорослі вже, от тільки дитинство в дупі ще грає, ну а ми йому вміло підігруємо.

- Насть, ти скоро? – Почула я голос Макса з-за дверей.

- Ти можеш заходити. – Крикнула йому.

- Я думав ти одягнена вже, а ти тільки фарбуєшся. – Оглянувши мене, сказав Макс.

- Я вже майже закінчила, ще зачіска залишилась і тоді вже одягнусь.

- Ааа, ну тоді добре. – Відповів хлопець і сів на ліжко.

Макіяж я зробила нюдовий, аби не перенавантажувати обличчя косметикою – зробила маленькі стрілочки, підвела вії тушшю та намалювала губи ніжно червоним олівцем. Волосся вирішила не надто чіпати, тому після душу я їх просто гаренько висушила і легенько розчисала свої природні кудрі. А одягти я вирішила, легку блакитну сукню, яку придбала незадовго до відїзду. Вона гарно підкреслювала мою фігуру і оголяла ніжку.

Вже за півгодини ми були повністю зібрані. До свого образу я додала чорні босоніжки та такого ж кольору сумочку. Макс одягнувся хоч і просто, проте круто - блакитна футболка поло, такого ж кольору як і моя сукня, підкреслювала кожен м’яз хлопця, на ногах - чорні потерті джинси та чорні кросівки. Маю визнати що цей хлопець дуже гарний, і подобається мені все більше і більше. Якби я не опиралася – це факт. Просто потрібно буде тримати себе в руках і не давати волю почуттям – і все буде чудово!