Читати книгу - "У полоні Фонду, Crown Horror"

Від крику Емі усі четверо ведмедиків відскочили назад. У її голосі вчувалася небувала впевненість, як у людини, що робить останній вдих перед стрибком у нікуди.

— А якщо рани не загояться?

— Я сама відмовляюся від допомоги, це не твоя провина. Лікар нічого не може робити без згоди пацієнта, правило є таке.

Вони знову пішли знайомим коридором. Біль трохи вщух і Емі могла бачити дорогу, та все ще не могла йти самостійно. Вони дісталися зруйнованої їдальні. Підлога там була закрита перекладинами, більшість з них щось зламало. Усі розуміли, що їм треба перейти на той бік, ніхто не хотів дивитися вниз.

Першим наважився йти Залізний. Він усю дорогу думав про Термінатора, про те, що йому, мабуть, ніколи не пережити таких пригод, і про те, що його брати не такі вже зануди. А під кінець шляху подумав про себе, про те, що він не робот-вбивця з майбутнього, а просто ведмедик, і йому це подобається. У його житті веселощів та сенсу точно було більше, ніж у робота з фільму і він зрозумів, що може бути щасливим, лишаючись собою.

049 пройшов шлях спокійно, бо провалля то далеко не найстрашніше, що він бачив. На межі життя та смерті... як зазвичай нічого нового.

Вухастик намагався не дивитися вниз і думати про свободу, та він ніколи не бував на вулиці, тому думати було ні про що. Він не знав, чого боїться більше: впасти вниз і залізти у вентиляцію, чи піти вперед, у невідоме. Вентиляцію ведмедик лишив іншим S.C.P.

Марк не стільки думав про те, що відбувається під ногами як про те, що коїлося у його голові. Тіні. Тіні прийшли до нього, коли вони з Залізним йшли коридорами, і показали спогади Емі. Він не сказав їй, чому мовчить, бо вона сама мала б зрозуміти. Після того, що вона зробила...

1048 буквально пробігся балкою. Він забув про завали та Берсерків, і про камери, і про тих, хто у них мешкав, думав тільки про повернення на волю.

"Ну що, пішли."

Емі намагалася пручатися, та Маска повів її вперед. Куди вона рухається, навіщо? Навряд чи хтось зміг би відповісти на ці питання крім неї самої, та один таки спробував:

— Моя здобич, куди ти зібралася?

Рептилія зламав перекладину тоді, коли Емі вже майже дійшла до кінця. Вона схопилася за край рукою, іншу Ящір схопив хвостом.

— Я зжеру тебе на вечерю!

"Схоже, доведеться позбавити тебе руки."

— Ага, зараз, помрій мені тут!

Небагато людей мали сміливість пручатися Одержимому. На секунду він подивився на світ її очима і побачив того юнака з чорним волоссям і білою смужкою, він стояв біля виходу і всміхався.

— Те, що сталося у В'язниці Свідомості, мій вибір. Живи за нас двох!

— Знаєш що, Ящірка? Як зголоднів, то зжери свій хвіст!

Видіння щезло і дівчина з усієї сили струснула руку. Ящір полетів донизу і мало не потяг її за собою, та їх з 035 схопили і витягли. Навіть Марк допомагав. Якщо вони вже тікають разом, то триматимуться до кінця.

За столовою знаходився КПП, та чомусь саме у той момент там згасло світло. Почувся знайомий голос:

— Ми їх витягнемо, тільки йди з нами. Давай забудемо про це непорозуміння.

Емі чекала, що Марк скаже щось проти, та він мовчав. Вона була певна, що Картер не розповідав йому про її участь у культі Червоного Бога, тоді хто це зробив?

— Гаразд.  — Погодилася утікачка.  — Буде по-вашому.

Тієї самої миті тіні схопили їх перенісши далеко у ліс.

— Це і були твої друзі?  — Спитав здивований Залізний.

— Так. Вдень вони таких фокусів не викидають.

Нарешті відчувши себе у безпеці, Емі скинула з себе Одержимого і впала на траву, та її підхопила тінь, цілком матеріальна. На галявині стали з'являтися інші, їх було не так вже й мало.

— Мабуть, це кінецью  — Припустив Плюшевий.  — І куди тепер?

— Повернуся до дому і там продовжу роботу. Та я все ще не певен, чи можна залишати Емі у такому стані.

— МИ ЇЇ ПОЛАГОДИМО, НЕ ХВИЛЮЙСЯ ПРО ЦЕ.  — Сказали одразу декілька тіней.

— Гадаю, нам усе одно, де жити.  — Мовив Залізний, і усі троє ведмедиків йому закивали.  — Головне, щоб нас ніхто не садив під замок.

"Мені байдуже, у якій точці світу знаходитися, але тепер життя вже не здається таким мерзенним та передбачуваним. Може, люди її навіть не зіпсують."

— У тебе хоч є якийсь дім?  — Раптом спитав Марк, зловивши незадоволені погляди тіней.

— Будинок який-ніякий у мене є. Хтозна, може колись ми ще зустрінемось. Якби ти знав усе, Марку, ти б зрозумів. Воно все ще сидить у В'язниці для Розуму, і не вирвалося тільки тому, що я завадила.

— То це місце все ще існує?

— Так, 049, воно цілком реальне. Та якщо хтось і відкриє Червону Могилу, точно не сьогодні і не зараз.

Від авторки: ну ось і закінчився цей старий фанфік з 2017 року. У цього є продовження, написано набагато краще за стилем і більше уваги персонажам. Коротше, якщо цікаво, пишіть коментарі, я перекладу той твір. Там вже будуть авторські монстри, а не тільки ті, які існували у всесвіті Фонду.

Кінець