Читати книгу - "Мáліна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Моє зацікавлення впливає на настрій Атті, він стає лагіднішим, поглянь, як смішно сидить отой тип у яхті, він би мав відхилитись назад, ну, нарешті, тепер він рушить вперед! Більше, ще більше! Це виглядає так затишно, кажу я, однак Атті, який знову почав дратуватись, говорить, який може бути тут затишок, чоловік ні про що не думає більше, як про вітер та про і свою яхту, а я дивлюся на небо і намагаюся пригадати, з огляду на знання про планери, що це таке — термічний вітер, як виглядає в цілому вчення про теплові повітряні потоки, і переводжу погляд, озеро вже не таке, як було, сяюче або сіре, свинцевої барви, ці темні смуги щось означають, ось дві яхти нахилились під вітер, бо знову повітря майже не ворухнеться, вони намагаються знову наповнити вітром свої вітрила. Ми йдемо трохи позаду за ними до наступного буя, стає прохолодно. Атті гадає, вони зупинять реґату, не варто йти далі, справді не варто, Атті ж бо знає, чому в цій реґаті він не брав участь. Пливемо додому, човен підносить на розбурханих хвилях, однак Атті раптом вимикає мотор, бо назустріч нам іде Ляйбль, він теж тут, у Санкт-Ґільґені, і я запитую в Атті: А що то за пароплав там? Атті кричить: Та це зовсім не пароплав, це всього лиш…
Обидва чоловіки махають руками. Сервус, Альтенвіль! Сервус, Ляйбль! Наші яхти підходять близько одна до одної, чоловіки збуджено розмовляють, Ляйбль своїх яхт ще не вивів, Атті його запрошує завтра прийти на обід. Ще один, думаю, так це і є той звитяжний куций пан Ляйбль, який на своєму катамарані перемагає усі реґати, я шанобливо киваю йому, бо не можу кричати, як Атті, і поглядаю деколи в дзеркало заднього руху. Бо сьогодні ввечері оцей Ляйбль, безсумнівно, розповідатиме по всьому Санкт-Ґільґену, що бачив Атті не з Антуанеттою, а з якоюсь блондинкою. Звитяжець-Ляйбль не може знати, що Антуанетта сьогодні неодмінно має йти в перукарню, що їй взагалі абсолютно байдуже, з ким Атті гонить по озеру, бо вже три місяці Атті думає тільки про озеро та про вітрильники, як з досадою запевняє Антуанетта віч-на-віч кожного, ні про що інше, як тільки про це кляте озеро, і більше і ні про що інше.
Пізнього вечора ми маємо ще раз бути на озері, іти зі швидкістю тридцять чи тридцять п’ять вузлів, бо Атті домовився з майстром із лаштування вітрил про зустріч; ніч прохолодна, Антуанетта позбулася нас, вона має йти на прем’єру КОЖНОГО[262]. А я весь час чую музику: Лечу я в мріях в блаженну даль[263]…, я у Венеції, думки мої — у Відні, дивлюся на воду й дивлюся в глибінь, у темні історії, крізь які я проходжу. Чи Іван і я — також темна історія? Ні, він ні, я сама — це темна історія. Чути лиш звук мотора, гарно зараз на озері, я встаю і тримаюсь за раму вітрового вікна, на другому березі бачу тьмяну низку вогнів, самотніх й блідих у безсонній ночі, а волосся моє розвіває вітер.
…окрім неї не було ні живої душі, вона зовсім втратила орієнтацію… здавалося, ніби все прийшло в рух, зайшлось хвилями гілля плакучих верб, потоки обрали собі нові русла… її охопив досі незнаний неспокій і ліг тягарем на серце…
Якби не було попутного вітру, я б гірко розплакалась посередині шляху до Санкт-Ґільґену, та раптом мотор запинається, потім зовсім змовкає, Атті кидає якір, відразу усе обладнання, щось до мене кричить, і я йому підкоряюсь, я добре завчила, що на судні треба вміти коритися. Лиш один має тут право голосу. Атті не може знайти каністри з запасом бензину, а я думаю, що ж то зі мною буде, цілу ніч на борту, на цьому холоді? нас же ніхто не побачить, ми ще далеко від берега. Однак каністру ми віднаходимо, ще навіть і лійку. Атті переходить на ніс судна, а я тримаю ліхтар. Я вже не певна, чи справді ще хочу дістатися берега. Однак мотор вже завівся, піднімаємо якір, пливемо в мовчанці додому, бо Атті теж знає, що ми повинні були б цілу ніч провести на воді. Антуанетті нічого не кажемо, передаємо вигадані нами вітання з тамтого берега, не знати від кого, імена тих людей я забула. Забуваю щоразу більше. За вечерею теж не можу згадати, що я мала, а чи хотіла передати Ерні Дзанетті, яка була з Антуанеттою на прем’єрі, навгад починаю з вітання від пана Копецького з Відня. Ерна здивована: від Копецького? Я прошу вибачення, то, мабуть, помилка, хтось передає їй вітання із Відня, можливо, що Мартін Раннер. Нічого, таке буває, каже поблажливо Ерна. Намагаюся пригадати впродовж цілої вечері. Ні, так не мало статися, це було щось важливіше, а не просто вітання, може, я мала Ерну про щось попросити, то не був ані план міста Зальцбурґу, ані карта озер, а чи Зальцкаммерґуту, не було то питання про перукарню чи магазин парфумів. О Боже, що ж я мала сказати Ерні, про що запитати?! Мені від неї нічого і не треба, та я мала її про щось запитати. П’ємо каву з вершками у великім покої, а я далі дивлюся на Ерну із почуттям провини,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мáліна», після закриття браузера.