Читати книгу - "Лють"

Джойс звернула до брата погляд. Здавалося, вона геть-чисто про нього забула.

— Роботою.

— Авжеж, — кивнув він. — Я теж. — Він намагався перевести все на жарт. — Не такою, як у тебе, але хтось же мусить і машини мити.

Вона не всміхнулася — очевидно, нічого смішного в цьому не побачила.

Джон втупився у свою чашку, взявся перекочувати її в руках. Джойс сама подзвонила йому й запросила в це кафе, де він навіть сендвіча не міг собі дозволити, і попри це, він почувався поганцем.

Може, він поганцем і був.

— Пам’ятаєш Вуді? — запитав він.

— Кого?

— Кузена Вуді, сина Лідії.

Вона знизала плечима, але відповіла:

— Так.

— Не знаєш, що він там поробляє?

— Останнє, що я про нього чула, — він пішов у армію чи що. — Її очі спалахнули. — Ти ж не збираєшся знову з ним зв’язатися?

— Ні.

Джойс нахилилася вперед, свердлячи його поглядом.

— Не здумай, Джоне. З ним не варто було водитися ще тоді, коли ми були дітьми, а тепер і поготів, я впевнена.

— Я не буду з ним зв’язуватися.

— Ти знову потрапиш у тюрму.

А чи матиме це для неї якесь значення? А може, їй краще було б, якби він повернувся в «Коустел», замість жити просто в неї під носом? Джойс була єдиною людиною на світі, хто пам’ятав Джона таким, яким він був. Вона була коштовною скринькою, де зберігалися всі спогади його дитинства. Та вона викинула ключ тієї ж миті, як поліція витягла його у вхідні двері.

Джойс відкинулася на спинку стільця. Глянула на свій годинник.

— Мушу йти.

— Так, — сказав Джон. — Тебе друзі чекають.

Вперше, відколи переступила через поріг кафе, вона зустрілася з ним поглядом. І побачила, що він зрозумів — вона бреше.

Джойс облизнула губи.

— Минулими вихідними я їздила до мами.

Джон кліпнув повіками, бо на очі вмить навернулися сльози. Перед внутрішнім зором постала картина: цвинтар, Джойс стоїть біля могили матері. Туди не їздили автобуси, а таксі коштувало шістдесят доларів. Джон навіть не знав, який на вигляд материн надгробок і який напис замовила Джойс.

— Це тому я тобі подзвонила, — сказала сестра Джону. — Вона б хотіла, щоб я з тобою побачилася. — Джойс знизала плечима. — Це ж Різдво.

Джон закусив губу, знаючи: якщо спробує щось сказати, то розплачеться.

— Вона до останнього в тебе вірила, — сказала Джойс. — Ні на секунду не сумнівалася, що ти не винен.

У грудях йому боліло від намагань тримати в шорах почуття.

— Ти все зіпсував. — Джойс говорила так, наче не могла повірити, що він такий дурний. — Ти перепаскудив нам життя. Але вона не втратила у тебе віру.

На них дивилися люди, але Джону було байдуже. Він роками просив у неї вибачення — у листах, у розмові. Вибачення було для Джойс пустим звуком.

— Я не виню тебе за те, що ти мене ненавидиш. — Він витер сльозу тильним боком долоні. — Ти маєш на це повне право.

— Хотіла б я тебе ненавидіти, — прошепотіла вона. — Якби ж то це було так легко.

— Я б тебе зненавидів, якби ти зробила…

— Зробила що? — Вона знову перехилилася через стіл. У голосі бринів відчай. — Зробила що, Джоне? Я читала, що ти сказав комісії. Знаю, що ти розказував їм. А тепер розкажи мені. — Вона ляснула долонею по столу. — Розкажи, що сталося.

Джон узяв із серветниці на столі серветку і висякався.

Але сестра не вгавала.

— Щоразу, коли ти ставав перед комісією, щоразу, коли ти говорив з ними, ти казав, що не винен, що не візьмеш на себе провину тільки для того, щоб тебе випустили.

Джон узяв другу серветку, бо не знав, куди подіти руки.

— Що змінилося, Джоне? То було через маму? Ти не хотів її засмучувати? У цьому річ, Джоне? А коли мами не стало, ти нарешті зміг сказати правду?

— Я це сказав, коли вона була ще жива.

— Вона помирала, — прошипіла Джойс. — Лежала на тому ліжку в лікарні й помирала, і думала тільки про тебе. Весь час повторювала: «Подбай про Джонні. Навідуй його, щоб йому не було там так самотньо. Ми — це все, що в нього лишилося».

У Джона вирвалося ридання: різкий звук, що луною рознісся по кафе.

— Розкажи мені, Джоне. Просто розкажи правду.

Її голос звучав тихо. Як і їхній батько, вона не любила показувати почуття на людях. Що більше Джойс сердилася, то тихішим ставав її голос.

— Джойс…

Вона накрила його руку своєю. Досі вона ще його не торкалася, і він відчув, як з кінчиків її пальців перетікає і голками встромляється у його шкіру відчай.

— Тепер мені байдуже, — сказала вона, і це прозвучало як благання. — Байдуже, скоїв ти це все чи ні. Правда. Я хочу для себе з’ясувати, заради власного психічного здоров’я. Будь ласка… скажи мені правду.

У неї були прекрасні руки, такі тендітні, з довгими нігтями. Точнісінько як у Емілі.

— Джоне, прошу тебе.

— Я люблю тебе, Джойс. — Він сягнув рукою в задню кишеню штанів і витяг згорнутий аркуш паперу. — Щось має статися. Щось таке, чому я навряд чи зможу зарадити.

Вона відсмикнула руку і посунулася на стільці назад.

— Джоне, ти про що? У що ти вплутався?

— Візьми, — сказав він і поклав кредитний звіт на різдвяну листівку. — Просто візьми це і знай: хоч би що сталось, я люблю тебе.

Джон приїхав не на «фейрлейні», але йому не хотілося, щоб Джойс бачила, як він чекає автобуса на зупинці перед входом до торговельного центру, тому він пробігся вулицею до Вірджинія-Хайленд і вже там наздогнав автобус «МАРТА». Додому їхати він не хотів. Не було ні найменшого бажання одразу повертатися в той сарай, що кишів тарганами, й зустрічати в коридорі побратимів-ґвалтівників, тому він поїхав на станцію «Інмен-Парк» і забрав звідти «фейрлейн».

У будні він за Вуді не стежив, лише вечорами у вихідні. Перші два тижні розвідки показали, що Вуді переважно сидів у хаті (якщо дружина не просила його винести сміття). Але Джон підозрював, що Вуді міг бути розумніший, ніж він думав. Можливо, у нього десь була ще одна машина. Зважаючи на абонентську скриньку і кредитні картки, у це легко вірилося. Може, за останні шість років Джон Шеллі купив собі машину.

До Різдва лишалося зовсім небагато часу, і район, у якому мешкав Вуді, мерехтів кольоровими лампочками та іншими прикрасами. Вздовж вулиці висіли ліхтарики, зроблені з ужитих пляшок з-під молока. Тиждень тому Джон спостерігав, як стара жінка, вигулюючи собаку, запалювала кожен з них.