Читати книгу - "Забуте вбивство"

— Гелена Гелідей… Щось не пригадую… Гелена Кеннеді..

— Вона жила в Дилмауті, — сказала Ґвенда.

Ніжки Ефлікового стільця зі стуком опустилися вниз.

— Он ви про кого, — сказав він. — Звичайно, звичайно! — Його рум'яне обличчя засяяло від утіхи. — Маленька Гелена Кеннеді! Так, я її пам'ятаю. Але відтоді минуло дуже багато часу. Десь років двадцять.

— Вісімнадцять.

— Справді? Час летить, як то кажуть. Але, боюся, ви будете розчаровані, містере Рід. Після того я більше не зустрічався з Геленою. Навіть ніколи про неї не чув.

— Дуже шкода, — сказала Ґвенда. — Для нас це велике розчарування. Ми так сподівалися, що ви допоможете нам.

— А в чім проблема? — Його очі швидко ковзнули по них обох. — Вона посварилася з чоловіком? Пішла з дому? Чи, може, ідеться про гроші?

Ґвенда сказала:

— Вона несподівано покинула Дилмаут… Вісімнадцять років тому… З якимсь чоловіком.

Джекі Ефлік сказав із подивом у голосі:

— І ви подумали, вона могла втекти зі мною? Але чому?

— Бо ми чули, що ви з нею… колись давно… були закохані одне в одного.

— Я й Гелена? Але між нами нічого не було. Звичайна дружба між дівчиною й хлопцем. Ніхто з нас не ставився до цього серйозно. — І він сухо додав: — Бо наші почуття ні в кого не знайшли підтримки.

— Певно, наші запитання здаються вам дуже нахабними… — почала Ґвенда, але він урвав її.

— Зовсім ні, повірте. Я не вразливий. Ви шукаєте певну особу, і ви подумав, що я зможу допомогти вам. Запитуйте що завгодно — я нічого не стану приховувати. — Він подивився на неї замисленим поглядом. — То ви дочка Гелідея?

— Так. Ви знали мого батька?

Він похитав головою.

— Одного разу я заїхав побачитися з Геленою, коли був у Дилмауті в справах. Я чув, що вона одружилася й живе там. Вона була зі мною досить чемна, — він зробив паузу, — але не запросила мене залишитися на вечерю. Тому я не мав нагоди познайомитися з вашим батьком.

«Чи прозвучала якась нотка злості в цьому його «не запросила мене залишитися на вечерю»?» — подумала Ґвенда.

— А як вам здалося — якщо ви, звісно, пам'ятаєте — вона була щаслива?

Ефлік стенув плечима.

— Мабуть, щаслива. Правда це було дуже давно. Але я запам'ятав би, якби вона здавалася нещасливою.

І він додав голосом, що, здавалося, виразив цілком природну цікавість:

— То ви хочете сказати, що в Дилмауті нічого не чули про неї за ці вісімнадцять років?

— Нічого.

— І не було листів?

— Два листи, — сказав Джайлз. — Але ми маємо підстави думати, що написала їх не вона.

— Ви думаєте, що написала їх не вона? — з цікавістю перепитав Ефлік. — Це вже схоже на детективну історію.

— Нам теж так здається.

— А її брат, лікар, невже він не знає, де вона є?

— Ні.

— Диво та й годі. Справжня таємниця чи не так? А чому б вам не дати оголошення в газетах?

— Уже давали.

— Схоже, вона померла, — сказав Ефлік без якоїсь особливої інтонації в голосі. — Ви могли про це й не почути.

Ґвенда здригнулася.

— Вам холодно, місіс Рід?

— Ні, я просто уявила собі Гелену мертвою. А я не хочу вірити в те, що вона померла.

— Тут ви маєте слушність. Мені теж не хотілося б у це вірити. Вона була навдивовижу гарна.

Ґвенда імпульсивно сказала:

— Ви її знали. Ви знали її добре. У мене про неї лише дитяча пам'ять. Якою вона була? Як ставилися до неї люди? Як ставилися до неї ви?

Він дивився на неї хвилину або дві.

— Я буду з вами відвертим, місіс Рід. Вірте мені чи не вірте, але мені було жаль ту дитину.

— Вам було її жаль?

Вона подивилася на нього спантеличеним поглядом.

— Саме так. Вона тоді повернулася додому зі школи. Хотіла бодай трохи розважитися, як і кожна дівчина, але біля неї постійно перебував набагато старший брат зі своїми уявленнями про те, що можна, а чого не можна робити дівчині. Тож цій дівчині жилося зовсім невесело. Але я, правда, трошки показав їй, яке воно є, життя. Я особливо не був у неї закоханий, і вона не була закохана в мене. Але вона любила трохи похизуватися — от, мовляв, яка я смілива та зухвала. Потім вони, звичайно, довідалися, що ми зустрічаємося, і він усе припинив. Я його не звинувачую. Вона й справді була з іншого кола, ніж я. Ми з нею не були заручені або щось таке. Я, звичайно, мав намір одружитися коли-небудь, але тоді, коли стану набагато старший. І я хотів знайти собі таку дружину, яка допомогла б мені стати на ноги. Гелена не мала грошей, та й з усіх інших поглядів мені не підходила. Ми лише фліртували трохи й були добрими друзями.

— Але ви, певно, розгнівалися на доктора…

Ґвенда зробила паузу, й Ефлік сказав:

— Звичайно, я був трохи сердитий, не заперечую. Тобі не може сподобатися, коли тобі кажуть, що ти нічого не вартий. Але в житті ліпше не перейматися такими дрібницями.

— А потім ви втратили роботу, — нагадав йому Джайлз.

Приємний вираз зійшов з обличчя Ефліка.

— Мене справді звільнили. З фірми Фейна та Вочмена. І я добре знаю, хто мені це влаштував.

— Справді? — у тоні голосу Джайлз і прозвучало запитання, але Ефлік похитав головою.

— Я не стану називати імен, але я маю свої міркування. Мене вигнали зі служби, і я знаю, хто це зробив. І чому! — Його щоки почервоніли. — Брудна робота! — сказав він. — Шпигувати за людиною, налаштовувати їй пастки, брехати про неї. О, в мене були вороги. Але я ніколи не дозволяв їм розтоптати себе. Я вмів боронитися. І я нічого не забував.

Він замовк. Несподівано вираз його обличчя знову змінився, він, як і раніше, став веселим і безтурботним.

— Отже, боюся, я не можу допомогти вам. Ми трохи розважилися разом із Геленою — і то було все. Наші почуття далеко не заходили.

Ґвенда пильно дивилася на нього. Це була досить проста й очевидна історія — але чи правду він розповів, запитувала себе вона. Щось у неї не вкладалося — і раптом це «щось» виринуло на поверхню її свідомості.

— Але ви захотіли її відвідати, коли згодом приїхали до Дилмаута, — сказала вона.

Він засміявся.

— То ви мене упіймали, місіс Рід. Справді, я в неї був. Можливо, мені хотілося показати їй, що я не занепав духом і вибрався на поверхню, після того, як адвокат із довгою пикою вигнав мене зі своєї контори. Я мав успішний бізнес,