Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

естраді. Площа рясніла різношерстим людом і буйством кольорів: чоловіки та юнаки ступали в одну сторону по рожево-блакитній бруківці, а жінки і дівчата — в іншу, підморгуючи одна одній темними, наче маслини, очима; чоловіки, тримаючись під руки, то зближалися з ними, то розходилися, про щось перемовляючись. Жінки і дівчата, немов квіти, танцювали, сплітаючись у вінки, сповнювали все надовкіл солодким ароматом, що розносився літнім нічним вітерцем над остиглими візерунками бруківки, і шепотіли услід носіям прохолод-жувальних напоїв, тамалю[49] й енчілад[50].

Оркестр заграв «Янкі-дудл»[51] для білявої жінки в окулярах з роговою оправою, яка, широко посміхаючись, повернулася до свого чоловіка. Потім, коли прозвучали «La Cumparsita» і «La Paloma Azul»[52], вона відчула, як на душі у неї потепліло, і почала тихенько наспівувати.

— Ти поводишся як туристка, — дорікнув їй чоловік.

— Я просто насолоджуюся.

— Не будь дурепою.

Повз них, човгаючи, пройшов торговець срібними дрібничками.

— Senor?

Поки оркестр грав, Джозеф оглянув товар і вибрав дуже витончений, розкішний браслет.

— Скільки?

— Veinte pesos, senor[53].

— Ого! — з посмішкою промовив Джозеф і сказав по-іспанськи: — Я дам тобі за нього п'ять песо.

— П'ять песо?! Я помру з голоду.

— Не торгуйся з ним, — втрутилася дружина.

— Не втручайся, — посміхаючись, сказав чоловік. — П'ять песо, сеньйор, — повторив він торговцю.

— Ні, ні. Остання ціна — десять песо.

— Ну, добре, я даю вам шість, і ні песо більше.

Торговець з переляку розгубився, зам'явся, а Джозеф поклав браслет на червону сап'янову розноску і відвернувся:

— Я не буду брати. На все добре!

— Senor! Шість песо, і він ваш!

Чоловік розсміявся.

— Дай йому шість песо, люба.

Заціпенілими руками вона взяла гаманець і простягнула торговцю кілька банкнот. Торговець пішов.

— Сподіваюся, ти задоволений? — спитала вона.

— Задоволений? — посміхаючись, він підкинув браслет над блідою долонею. — Аякже, я купив браслет за долар і двадцять п'ять центів, а в Штатах він коштує тридцять доларів!

— Мушу зізнатися, що я дала йому десять песо.

— Що?! — усмішка зникла з його лиця.

— Разом з банкнотами по одному песо я дала одну банкноту в п'ять песо. Не хвилюйся. Я поверну їх із власних грошей. Ці п'ять песо не ввійдуть в рахунок, який я подам тобі наприкінці тижня.

Він промовчав. Опустивши браслет у кишеню, подивився на оркестр, який тягнув останні акорди «Ау, Jalisco»[54], а потім додав:

— Ти дурепа. Дозволяєш цим людям виманювати у себе гроші.

Вона відійшла від нього, не мовивши ні слова. А на душі відчула полегшення і почала насолоджуватися музикою.

— Я втомився, піду в номер, — сказав чоловік.

— Ми проїхали всього сотню миль від Пацкуаро.

— Щось у мене знову дере в горлі. Ходімо.

Вони пішли в готель, залишаючи позаду звуки музики та людей, які продовжували прогулюватися, перешіптуватися і сміятися. Оркестр заграв «Пісню тореадора»[55]. Барабани вистукували, наче у літню ніч величезні втомлені серця. У повітрі відчувався аромат папайї, запах непрохідних зелених джунглів та підземних джерел.

— Я проведу тебе в номер, а сама повернуся сюди, — сказала вона. — Мені хочеться послухати музику.

— Не будь такою наївною.

— Але мені подобається. Хай йому чорт! Мені подобається ця музика. У ній немає фальші, вона справжня. Така ж справжня, як все, що народжується в цьому світі, ось чому вона мені подобається.

— Я би не хотів, щоб ти швендяла по місту сама, в той час коли мені зле. Несправедливо, якщо ти побачиш щось цікаве, а я ні.

Вони повернулися в готель, але музику, як і раніше, було добре чути.

— Якщо хочеш гуляти сама, то й подорожуй сама і в Штати повертайся сама, — сказав Джозеф. — Де ключ?

— Напевно, загубила.

Вони зайшли в номер і роздягнулися. Чоловік сів на край ліжка, дивлячись на нічне патіо. Потім хитнув головою, потер очі і зітхнув.

— Я втомився. Сьогодні у мене був жахливий день.

Він подивився на дружину, котра сиділа поруч, і поклав руку їй на плече.

— Вибач. Я так дратуюся, коли веду машину, та й іспанською ми розмовляємо абияк. До вечора мої нерви вже не витримують.

— Так, — відповіла вона.

Раптом він підсунувся до неї. Міцно обійнявши її і пригорнувши до себе, він поклав голову їй на плече. Заплющивши очі, чоловік пристрасно почав нашіптувати їй на вухо:

— Ти ж знаєш, ми повинні бути разом. Що би не трапилося, які би труднощі не випали на нашу долю, ми завжди будемо разом. Я дуже-дуже тебе кохаю, ти знаєш. Даруй, якщо тобі зі мною важко. Нам треба це пережити.

Її погляд був непорушно спрямований через його плече на порожню стіну, яка в ту мить видавалася схожою на її життя — безмежною порожнечею, у якій годі за щось зачепитися. Вона не знала, що казати, що зробити. Раніше вона би розтанула.

Але тепер трапилося те, що трапляється з металом, який занадто часто розжарювали і перековували задля надання форми. Він перестав розжарюватися, перестав прибирати форму, ставши таким собі тягарем. Так і вона тепер — непотрібний тягар, який механічно рухається в його руках: слухає його і водночас не чує, розуміє і не розуміє, відповідає і не відповідає.

— Так, ми завжди будемо разом, — заворушилися її губи. — Ми кохаємо один одного.

Її губи промовляли те, що потрібно було промовити, але душа зосередилася у тому її погляді, що все глибше врізався у порожнечу стіни.

— Так. — Вона обіймала і не обіймала його. — Так.

У кімнаті стемніло. За дверима у коридорі лунали чиїсь кроки: хтось, можливо, мигцем поглянув на їхні зачинені двері, а може, почув їхній гарячкуватий шепіт, схожий на крапотіння води з погано закрученого крана чи з продірявленої каналізаційної труби, а може, на шелестіння книжкових сторінок під самотньою ввімкненою лампою. Нехай собі шепочуться за дверима: ніхто в світі, проходячи по мощених плиткою коридорах, не прислухається до шепоту.

— Є речі, про які знаємо тільки ми вдвох.

Його дихання було свіжим. Раптом їй стало невимовно жаль його, себе і цілого світу. Кожен у цьому світі нестерпно самотній. Джозеф був схожий на людину, котра обіймала руками статую. Її тіло наче застигло, і лише душа тремтіла, немов невагомий тьмавий димок.

—