Читати книгу - "На скрижалях історії"

Селяни, які повстали проти Скоропадського, воювали проти репресивного консервативного режиму за землю, проти поміщиків, проти поліції, проти німецьких і австро-угорських окупантів. Вони воюють під червоним прапором так само, як і під синьо-жовтим.

Коли селяни вирішили, що більшовики їхні проблеми вирішать швидше й краще, ніж Українська Народна Республіка, то почали переходити на бік більшовиків. Тим паче, що ті не «ламають» Українську Народну Республіку й не творять нову державу. Вони обіцяють, що республіка лишається та ж сама, але влада буде радянською.

Приспаний національно й збуджений в огні та бурі революції майже без власної інтелігенції, яка на протязі віків неволі зросійщилася або спольщилася, український народ у своїй більшості пішов за гаслами соціальними, а не національними, і такою своєю поставою змарнував великі можливості визволення.

Отаманія — це одна з складових приспаних частин духового євства українців. У одних вона залишається на ціле життя в стадії летаргії, а в інших прокидається як шкідлива для української суспільності. Отаманія червоною ниткою проходить через усю нашу історію, отаманія наше нещастя в минулому й одна з головних причин невиправданої української трагедії в сучасності [7, 18, 104]. У яку обгортку не загортай популізм — червону, білу, зелену чи інші, він завжди залишиться нездійсненним маревом для простачків.

У роках 1917-1918, за часів відродження української державності, траплялося чимало українців, що розпочали свою службу Україні як українські патріоти, а закінчили її як зрадники. Одним із таких і був власне Омелько Волох. На Харківщині й Луганщині він сподівається очолити повстання, щоб стати «новою владою» Східної України. Він із тих, хто, як кажуть, стелить собі м'яку постіль у хаті, яка ось-ось має запалати. Гонивітер, якого національне зрушення винесло на гребінь. Але як високо жаба не стрибала б, їй все одно слона не проковтнути. Це саме стосується Волоха. Рано чи пізно, а він скінчить на смітнику історії.

Коли антигетьманське повстання охопило всю Україну й до нього почали приєднуватися військові формування гетьманської армії, Волох зі своїми «однодумцями» заарештували командира 3-го Гайдамацького полку полковника Сільванського, щоб очолити цю частину, яка стояла у Валуйках.

Однак 17 листопада всі державні та військові установи Харкова захопив полковник гетьманської армії П. Ф. Болбочан і проголосив приєднання губернії й місцевого гарнізону до повсталих. Директорія УНР призначила його командуючим Лівобережним фронтом і всіма військами повсталих, що знаходяться на Лівобережній Україні [51].

В умовах пануючого в цьому регіоні хаосу він фактично став господарем Східної України й прагне встановити владу Української Народної Республіки та завести правопорядок на території, за яку несе відповідальність. З цією метою він видав наказ: «Оголошую, що ніяких совітів робітничих депутатів, монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

Відозва спрямована в основному проти противників української державності, особливо російських та їх посіпак українських більшовиків, які хотіли використати слабкість української влади, і влаштовуючи різноманітні провокації, заворушення, страйки, незаконні фальсифіковані «вибори» рад, антиукраїнські з'їзди й поширюючи хаос в Україні, захопити її у свої руки.

Запорізька дивізія має завдання втримати й боронити східні рубежі України й перебуває на кордоні Воронезької, Курської губерній та частково на Дону. Її командир полковник Болбочан — професійний військовий, незаперечний авторитет серед вояків. У боях показав себе талановитим полководцем. У будь-яких ситуаціях не втрачає здібності орієнтуватися. Надзвичайно хоробрий. У більшості випадків керує боєм і завжди перебуває в найнебезпечніших місцях, чим піднімає дух у запорожців, а вони під його керівництвом непереможні. Про нього швидко розійшлася слава, тож багато військових стають під його прапори.

Отаман Волох, який командує 3-м Гайдамацьким полком, куди долею випадку потрапив Іван Харченко, прагнув теж узяти участь у харківському перевороті, проте був зупинений німцями при наближенні до міста. Від походу на Харків довелося відмовитися й відступити на станцію Сватове.

Зовнішній Волохів вигляд відповідає його духовному світоглядові — високий, кремезний, рудий із мало інтелігентним, зі слідами віспи обличчям, — він нагадує (своєю зовнішністю) тип фельдфебеля колишньої Російської армії. Одягається Волох у простий сірий жупан; гайдамацька шапка з червоним шликом, червоний пояс і нерозлучна кавалерійського типу рушниця доповняють його вбрання. Волох не належить до світлих типів революції, скоріше це зібрання всіх негативних сторін людини — фальш, брутальність, знущання над слабшим і демагогія найхарактерніші риси його вдачі. «За голоту», «Хай живе біднота» й тому подібні вигуки звичайні в його балачках [44, 36].

Він неофіційно визнаний вождем усього анархічно-бунтарського, нікому не підпорядковується в армії. Простуватий і малограмотний дядько, тож і підбирає собі подібних. Симон Петлюра вважає Волоха яскравим виразником інтересів простого українського народу, які він ніколи не зрадить. Волох спирається на гайдамацьку голоту. Антисемітизм доданок його ідеології.

2-га сотня 3-го Гайдамацького полку охороняє ешелон із майном усієї Запорізької дивізії, яка стоїть на уявному кордоні з Росією, демаркаційній лінії. Тому сотню муштрою часто не турбують: раз або двічі на тиждень виводять робити вправи з гвинтівкою. Напередодні десять козаків із бунчужним будували стрільбище під горою в степу, далеко від залізниці. Кожному видали гвинтівку з однією обоймою набоїв, записали її номер. Тепер сотник Кожум'яка водить туди козаків і вчить, як поводитись із зброєю при стрільбі, як цілитись, а семінаристів які не вміють сидіти на конях, навчає