Читати книгу - "Аптекарка"

Дітер, здавалося, не слідкував за ходом моїх думок. Він намагався закріпити зірку на вершечку ялинки, при цьому в думках перебував десь в іншому місці.

Я б краще увімкнула радіо та послухала американську різдвяну попсу, але натомість лунало: Ах, усе втрачено! Спокій і надію, втіху життя мені більше не відшукати.

Левін скавчав у такт цих слів так, що я більше не могла розібрати тексту. Як я могла саме зараз мучити його планами про розлучення?

Далі настала мелодраматична перерва на каву.

— Якщо ще існує якась утіха, — сказав Левін, — то це дитина. Близька людина вмирає, нова — народжується. Якщо це буде дівчинка, то нехай буде названа на честь моєї матері.

Я знала, що її звали Августа.

— У неї було друге ім’я? — запитала я обережно й уперше в житті по-справжньому захотіла сина.

— Звісно, — сказав Левін. — Августа Фрідеріка. Її всі звали просто Густель, як на мене, звучить гарно.

— Я згодна на Фрідеріке, — сказала я й побачила, як пересмикнуло Дітера.

Поївши, ми запалили свічки й трішки посиділи у роздумах довкола ялинки. Дітер приніс вино, і після п’яти бокалів Левін зловив ейфорію.

— Наступного року ми більше не будемо вдвох, — сказав він, ігноруючи Дітера, який сидів біля мене, — наша дитина радітиме, коли побачить запалені свічки та кольорові кульки.

Дітер проковтнув, а тоді промовив:

— А за два роки наша дитина вже буде бігати.

Левін не звернув уваги на присвійний займенник. Він пив далі, обіймав мене й стверджував, що це Різдво для нього найкраще в житті, але вже за п’ять хвилин знову вважав його найсумнішим.

Дітер більше нічого не говорив, а лишень пив собі далі. Я почувалася тривожно, ті обидва мені не подобалися. За вікном почав падати дощ. Не сніг, як на те сподіваються з року в рік. Від радіо долинали дзвони та дитячі хори.

— Наша дитина має навчитися грати на піаніно, — сказав Левін. — Гелло, гадаєш, вона матиме дар до музики? Зрештою, мій тато грав на органі.

Я покосилася на Дітера, який раптом схопив першу-ліпшу різдвяну кульку й розбив її об велике вікно в зимовому саду.

Левін завмер, у мене з рук випав пряник.

Але Дітер на тому не заспокоївся. Об шибку вдарялася одна кулька за другою, розбиваючись на блискучі уламки.

Я хотіла зупинити Дітера, але Левін мене стримав. Тоді тихо промовив:

— Нам зараз краще зникнути. Він у таких випадках несамовитий!

Мене не влаштовувало те, що ми покидаємо Дітера поруч із вогнями на дереві, але Левін потягнув мене до спальні й замкнув двері на ключ. Тоді підсунув під двері комод і спорудив у такий спосіб справжню барикаду. Мене проймав циганський піт.

— Він же не зробить нам нічого поганого, — прошепотіла я.

Здавалося, Левін не задумувався над тим, що стало причиною люті Дітера, натомість я знала про це більше ніж добре. Ми чули богохульні прокльони, а тоді звук, немов щось розбилося на дрібні шматочки й падало з невгамовним грюкотом. Я підозрювала, що то розбилося одне з великих вікон у зимовому саду. Коли на тривалий час запанувала тиша, ми вислизнули з кімнати. Дітера ніде не було. Але зимовий сад здавався полем бою.

— Треба негайно перенести рослини в теплі приміщення, — сказала я. — За такої температури вони замерзнуть.

Продовження різдвяної ночі ми провели за тяганням горщиків та вазонів, причому Левін навіть не подумав засумніватися, чи мені не пошкодить підіймання такої ваги. Зрештою ми таки позбирали уламки та осколки на одну купу, а Левін спробував тимчасово загатити величезну діру пластиковими пакетами та шматками картону. Вітер і дощ вони хоч і стримували, але для грабіжників то був чудовий вхід. Де знайти 25 грудня скляра? Ми абстрагувалися від цієї проблеми й пішли спати. Левін одразу ж заснув, натомість від люті та виснаження я спромоглася лише на безслізне схлипування.

Коли до кімнати потрапило перше світанкове світло, то просвітління прийшло й у мою голову. Я розуміла, що в цій катастрофі є частина й моєї вини. Виходу не було. Мені треба обрати за батька або одного, або другого. Після Дітерового нападу люті я запитувала себе, чи він підхожий кандидат, адже своїми вчинками сам себе дискваліфікував. А як він відреагує на відмову? Навіть уявити страшно.

Цього першого святкового дня Тамерлан дивився на мене ображеним поглядом: нічого не було на звичних місцях, усюди серед дороги стояли у великих горщиках рослини. Оскільки більше мене ніхто не чув, я заговорила з котом.

— Якби ти був псом, — звернулася я, — то я б узяла тебе зараз на довгу прогулянку; окрім того, ти б міг уночі стежити за тим, щоб у будинок не пробралися злодії. На чоловіків, на жаль, не можна покластися.

Обидва спали. Я випила чаю, з’їла шматочок пирога, всупереч очікуванням, без блювотних рефлексів. Тоді тепло вдяглася й сіла в машину. Я доїхала аж до Оденського лісу, а тоді — сама-однісінька — здійснила довгий зимовий марш, щоби провітрити голову. Та доленосного рішення чистим розумом я так і не могла прийняти. Я лаяла Дітера, а Левіна вважала маминим синочком.

— Найважливіше — це ти, — промовила я до власної дитини.

Коли з червоними щічками й теплими ступнями я знову повернулася додому,