Читати книгу - "Моє сторіччя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не питайте мене, що я відчував тоді. Для вашого репортажу я хотів би додати: тоді по-іншому не можна було. Міська влада й особливо поліція мала вказівку втручатися, а не бездіяльно спостерігати. Тепліше стало аж у кінці березня.
1948Того року ми з дружиною зібралися вперше по-справжньому поїхати у відпустку. Ми отримували дуже невеликі пенсії, тож мусили на всьому заощаджувати навіть тоді, коли рейхсмарка коштувала не надто багато. Але ми обоє не курили, то ж могли на чорному ринку обміняти тютюнові талони — тоді все було тільки на картки, — і це дозволило нам навіть дещо відкласти.
І ось ми поїхали в Алльґой. Але там постійно лив дощ. Моя дружина потім написала справжній римований вірш про це та про все інше, що ми бачили й пережили у горах; це був вірш рейнландською говіркою, бо ми обоє з нею народились у Бонні.
Там були такі слова:
Три дні під дощем ми над Рейном гуляли, Не бачили гір та небес, хоч шукали…
Тимчасом весь пансіонат аж гудів — бо ось-ось мали ввести нові гроші — і всі гадали, коли ж це врешті станеться. І от прийшла-таки звістка: через два дні!
Відпусткау зливу — хіба цього мало? А тут ще й новеньку валюту нам дали.
Ось так про це написала моя дружина. Я ж хутенько побіг до сільського перукаря і на старі гроші постригся, до того ж коротше, ніж зазвичай, — як кажуть, про запас. Моя дружина теж сходила в перукарню, де їй пофарбували волосся в каштановий колір, а потім вона вирішила шиконути — і зробила хімічну завивку. Після цього треба було пакуватися. Кінець відпустки! Потяги в усіх можливих напрямках, а особливо в нашому, були переповнені, як тоді, коли їздили по селах у пошуках їжі, але тепер кожен чимдуж поспішав додому, — тому Аннелізе римувала далі:
А потяг додому людьми аж кишить — За новенькими марками кожен спішить.
Так само й ми: щойно прибули до Бонна, відразу ж побігли в банк і забрали ті нещасні копійки, які в нас ще лишалися, бо рівно за тиждень, двадцятого червня, починався обмін.
Спершу всім казали стати в чергу. І це під дощем. Того дня всюди падав дощ, не тільки в Алльґої. Ми простояли три години — такою довгою була та черга. Кожен отримав сорок марок, а через місяць — ще двадцять, але то вже була не рейхсмарка, а німецька марка, бо ж рейху, власне, вже давно не існувало. Це мало би стати відшкодуванням, однак нічого з цього не вийшло. Особливо для нас,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.
