Читати книгу - "Борги нашого життя"

що хтось наступив мені на ногу. До потяга лишалося ще півтори години, вирішив прогулятися — десь випити кави чи чаю. Каву я знайшов у забігайлівці навпроти вокзалу. Всівся за стіл, що стояв біля вікна, і, попиваючи напій з пластикового стаканчика, спостерігав за людським потоком, що рухався повз мене з вокзалу і на вокзал безкінечно, ніби по колу. Я зробив ще ковток кави і відчув фізично, що хочеться кинути все, просто зараз. Добре, що в моїй кишені лежить квиток на потяг, квиток в один кінець. Несподівано задзвонив мобільний. Я витягнув його і здивувався — мені дзвонив Семен.

— Привіт, — мовив він, і я зрозумів, що Сем чимось схвильований. — А куди ти пропав?

— Я зараз на вокзалі.

— Чому на вокзалі?

— Їду. Звідси.

— Он як. Ясно…

— Що сталося, Семене?

Сем ще якусь мить мовчав перед тим, як заговорив.

— Та тут такого навергалося, що одразу і не розкажеш…

— А ти спробуй.

— Добре, тільки візьмися за щось, аби не впасти, як будеш слухати, — почав Семен, набираючи обертів у розмові. — Вчора, коли ми з Грінспеном приїхали додому і заклали від розчарування останніми подіями, ну ти розумієш, так ось, після цього я пішов спати, а Гринь ще залишився пошаритись в інеті. Вочевидь хотів своєму віртуальному дружку про все розказати. І розказав. Тільки не Гринь йому, а навпаки — цей знайомий Гриню. Та таке, що у того мову одібрало, і повір мені, коли Грінспен мені зранку розповів — у мене теж…

— Його знайомий виявився геєм? — пожартував я.

— Якби ж то, — відповів серйозно Сем і зробив чергову паузу, певно, для більшого драматизму. — Його знайомий — це він.

— Хто — він?

— Він — той, кого ти не застрелив.

Коли почалася розмова, я вставав вже з-за столу, і ось, здається, цієї миті знову присів.

— Ти — жартуєш?!

— На жаль, ні.

— Може Грінспен жартує?

— Андрію, це — правда.

— Знайомий Грінспена і він — це одна й та сама людина?

— Так. І мені це винесло мізки.

— А що каже Грінспен?

— Він каже, що не знав.

— Не знав?! Весь цей час він спілкувався з ним. Як це він не знав?

— Ось так, у того був лише псевдонім.

— Ясно. І зараз він у курсі всього? Що є не лише я, що є іще й ви?..

— Певно що так.

— Гм… Ну тоді я порекомендував би вам на певний час кудись поїхати. Про всяк випадок.

— Ти все правильно кажеш, тільки Грінспен з ним планує сьогодні зустрітися.

— Що?!

— Гринь про щось з ним довго базікав в інеті, вже після того, як з’ясувалася правда, і щось там в його мізках перекрутилося. Той запросив нашого ідіота до себе. І не лише його, а нас усіх. Я, звичайно ж, одразу Гриню сказав, що це може бути пастка. Але він став якийсь неадекватний. Я його не можу зрозуміти. Віка теж з ним пробувала говорити — але все безрезультатно. Я вже думав Грінченка силою затримати, проте він прожогом вискочив з хати, ще й двері за собою встиг зачинити, аби не наздогнали.

— А ви що?

— Ми? Зараз пакуємо речі та готуємось з’їжджати. Не виключаю, що вони ще й сюди нагрянуть…

— Не виключено…

Запала мовчанка. Я продовжував сидіти за столом у цій забігайлівці, з якої мав піти ще хвилин десять тому, і дивився у вікно на людський потік.

— Андрію, допоможи, — раптом сказав у слухавку Сем. — Може хоч ти зможеш його переконати…

За весь час свого знайомства з Семеном, здається, це вперше я чув, аби він просив про допомогу. Та ще й стосовно людини, над ідеями та вибриками якої він міг кепкувати годинами.

— Я зрозумів. Зараз подзвоню.

— Дякую. До зв’язку.

— До зв’язку.

Я так і залишився сидіти з мобільником коло вуха, слухаючи короткі гудки. Почуте видавалося фантастикою, аж кортіло себе вщипнути: чи ж це правда, чи говорив я з Семом і почув оце від нього. Життя — дивна штука, хто би що казав…

Я набрав Грінспена. Якийсь час він не брав трубу, аж ось нарешті почув його тихе, дещо здивоване «ало».

— Привіт, — якомога спокійніше привітався я.

— Слава Богу, ти знайшовся, — відповів той. — Ти якось так раптово зник, ми всі за тебе турбувались.

— Всі?

— Ну так — я, Віка, Сем.

— Здається не вистачає ще декого…

— Кого?

— Мені тільки-но дзвонив Сем…

— А, зрозуміло. Тобто ти вже в курсі останніх новин?

— Ну певною мірою так. Хоча мені досі дивно, як це могло