Читати книгу - "Захребетник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щербатий місяць — шматок цвілого сиру — лежав на боці й скалив зуби. Його, підкравшись, тихенько догризав час.
Із вирів, які крутилися так, що від цього видовища нудило, витикалися руки примар. Вони хапали невидиму іншим здобич і тягли до себе, видираючи з м’ясом, немов злоякісну пухлину. Здобич вислизала, й руки погрожували їй пальцями.
На піску сидів величезний, зовсім голий старий із сивим волоссям нижче пліч. Навіть сидячи, він був вищий за Джеймса, котрий стояв, — не старий, а гора, увінчана сніговою шапкою. Хоча Джеймс не був остаточно впевнений у тім, що він стоїть, а старий сидить. Тут і тепер нічому не можна було йняти віри.
У задушливому, непорушному повітрі кучері старого маяли, наче од вітру.
Я все зробив правильно, — казав Джеймс. Ти все зробив правильно, — кивав старий. Я правий, — наполягав Джеймс. Так, ти правий, — погоджувався старий. Я не мав іншого виходу. Звісно. Я тебе прекрасно розумію. Коли залишається єдиний вихід, треба ним скористатися.
Нічого ти не розумієш. Я правий!
Так.
Замовкни!
Гаразд. Мовчу.
Коли старий замовкав, крізь нього проглядалося місто, — воно розкинулося серед пустелі. Споруди вилискували синявою. Скручені вузлами, стояли сталагміти похилих веж. Храми здіймалися, як здиблені потоки лави. Будинки без вікон і дверей розширялися догори. Сходи різної висоти, з неприємними задирками по краях. Від вигляду міста в грудях оселявся пазуристий жах. Які істоти жили в цих оселях, ступали по цих щаблях, яким богам молилися вони у своїх храмах?!
Палений Покляпець поставав із небуття.
Я правий, — кричав Джеймс, не маючи сил сприйняти видовище, що відкрилося перед його зором. Дармового сиру не буває! Велике добро за мале — пастка! Можливо, я вже почав сплачувати рахунки! Ти правий, — кивав величезний стариган, і нелюдське місто тануло, закрите від очей могутнім тілом. Можливо, ти вже платиш…
Замовкни!
Гаразд. Мовчу.
І все починалося спочатку. Поки не закінчилося зовсім.
EPILOGUSСьогодні було вітряно.
Верхівки корабельних сосон розгойдувались у височіні, немов прагнули відірватися й кинутися наздоганяти білі фрегати хмар, що линули у піднебесся. Внизу вітер дошкуляв менше, але постояльці «Гірських висот» куталися в теплі плащі й насували капелюхи на носа, коли виходили на запропоновану лікарями прогулянку.
У «Гірських висотах», притулку для відновлення сил, розташованому в Ботоцьких горах, знайшли прихисток люди, які тяжко перехворіли, а також ті, хто не повністю видужав од ран. Охайні будиночки з гостроверхими дахами з черепиці, на дві кімнати кожний, добротно складені з грубо обтесаних блоків сірого вапняку, справляли враження мініатюрних фортець. Образний вислів «Мій дім — моя фортеця!» тут мав цілком зриме втілення.
Уважалося, це допомагає зціленню.
Більшість мешканців притулку полюбляли самоту. Для бажаного усамітнення власники «Гірських висот» постаралися створити всі умови — за рахунок клієнтів чи їхніх родичів, людей не бідних. Пішохідні доріжки й дикі стежки розгалужувалися та розбігалися в різні боки, вели в затишні куточки, створені природою. Той, хто повільно видужував або так само повільно згасав, тобто «горяни», як постояльці називали самі себе, мали тут змогу без перешкод милуватися суворою красою Ботоців.
Цілюще повітря, прохолода навіть серед спекотного літа, ввічливі, моторні та кмітливі, а, найважливіше, непомітні, наче рух часу, «брати милосердя»; їжа на будь-який смак і благословенний спокій — що ще потрібно, аби людина очуняла від недуг, хоч тілесних, хоч душевних? Або, якщо так вирішить Вічний Мандрівець, тихо покинула цей світ без зайвих страждань?
Утім, не самі лише люди населяли притулок. Мало хто знав, що в будиночку на північній околиці, за гайком вічнобагряних кленів другий місяць живе гарпія Ліля зі спаленими блискавкою крильми. Зате песиголовця Домінго, котрий швидко одужував після удару списом у бік, знали всі, тому що людського товариства він не цурався.
Зараз Домінго привільно розташувався в альтанці за трапезною. Він любив після вечері насолодитися чудовим елем, що його варили в броварні «Гірських висот». За компанію з песиголовцем був віц-барон Борнеус, недавно контужений на Чацькому турнірі, — чоловік огрядний, галасливий і надто веселий для такого місця. Дегустував ель і лейб-скороходець Йован Сенянин, який потерпів від невдалого магічного експерименту, — його ауру, умбру та інші делікатні структури особистості (вкупі з розхитаними нервами!) впорядковували тутешні чаклуни-медикуси.
Купол із металевих кованих прутів робив альтанку схожою клітку для звірів. Малося на меті, що згодом опору зав’є плющ і перетворить залізний кістяк на затишний намет. Плющ, однак, ще не виріс, що трійцю любителів елю анітрішки не бентежило.
Так навіть зручніше видивлятися на всі боки.
— А я вам кажу: довго він не протягне! — гарячкував віц-барон, здуваючи на співрозмовників піну зі свого кухля. — Він уже на Божій дорозі, вірте моєму слову!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захребетник», після закриття браузера.