Читати книгу - "Виконавець"

що від них залишилося. Справді, ще за тих часів ці будівлі вже помалу розсипалися, а те, що розповів мені Васюха, робило мої шанси щось відшукати взагалі мізерними. Чи вдасться побачити там щось таке, що матиме для мене цінність? Не було ніякої гарантії, але інтуїтивно я відчував, що повинен туди потрапити. Напевно, це було останнє, що я міг би зробити тут, у Полхові, для виконання свого завдання. Простий, хоч і дещо грубуватий місцевий мисливець не викликав у мене особливої антипатії, хоч і не відмовлявся поглузувати з мене, та й міг виявитися корисним і в моїй основній справі. Що й казати — звільнившись хоча б на якийсь час від свого жахливого переслідувача, я хоч трохи вдихнув життя, дістав здатність сприймати щось інше, і мені схотілося… Може, ніколи в житті не буде в мене такої можливості потрапити на глухарине токовище, оспіване Аксаковим, Тургенєвим та багатьма іншими. Я знав, куди повернуся за кілька днів, і відчував свою перспективу у разі, якщо не зможу вчинити чогось радикального. Можливо, це глухарине полювання буде останньою радістю у моєму безтолковому житті? Я не міг собі відмовити.

— Згоден, — сказав я. — Умови контракту прийнято. Тільки бажано з часом не затягувати.

— Яке «затягувати»? — здивувався він. — От завтра й підемо. Лягай чимраніше спати. Зустрічаємося завтра ось тут о п’ятій ранку. Дам тобі свою рушницю… Звичайно, не «Зімсон» і навіть не МЦ, але глухаря свого застрелиш, обдереш пір’я та дзьоб на пам’ять, а м’ясо — ну гаразд уже, лишиш…

Він і далі глузував з мене. Напевно, це було в крові в усіх сибіряків.

— Не переживайте, — сказав я, — оцього вже глухаря я вам не лишу, хай би тільки вдалося.

— За це можеш не хвилюватися, — він уже пішов і на ходу повернувся до мене: — Запитай тут у кого хочеш — Тимоха Губін ніколи без глухаря не повертається.

Роззявивши рота, я мовчки дивився на широку спину, що зникала за кущами сусідньої садиби. Напевно, удача, яка супроводжувала мене від перших хвилин перебування в Уренгої, захотіла мене покинути. Щойно я домовився йти у гачилівську глухомань з людиною, яка, за версією Прохорівни, була вбивцею Мішки-шамана.

XVIII

Надворі ось-ось мало смеркатися. Я сидів за столом у невеличкій дерев’яній хатині та чистив картоплю у «шубі». Прохорівна також всілася навпроти, пригощаючи мене своїми звичайними наїдками. Щастя, що вона не вздріла через вікно моєї розмови з Губіним, інакше настрій у неї, безперечно, зіпсувався б. А так стара виглядала майже щасливою, оскільки цього вечора знайшовся хтось, хто спромігся наколоти дров та розрадити її самотність.

— І що ж, — запитав я, — дід Мішка так і не бував більше у Гачилівці після того, як прийшов звідти та оселився тут?

— Бував, — сказала вона, — спочатку ходив кілька разів, а потім покинув. Принаймні я не знала, щоб він бував там. От тільки недавно чогось туди поперся. Перед смертю, наче відчував щось. Казала я йому: «Ну чого тобі там треба?» Ні, пішов-таки. І не одужав ще повністю після лікарні — так ні, взяв і пішов. Кілька днів його тоді не було. Потім прийшов. «Ну, що?» — питаю. А він: «Та нічого». Ось і все. Дуже він тоді запив, як ото останній раз ходив туди. Ой, запи-и-ив… Все-таки шкода його, хоч і непутящий був. Одного разу каже мені, вже зовсім перед тим, як згорів: «Знаєш, Прохорівно, а давай я тобі новий дім покладу! Мені вже нічого не треба, а тобі згодиться». А потім почав плести щось про свої гроші, яких у нього багато. П’яний був… Ну звідки в нього гроші візьмуться? Я ж його змалку знала…

— А як його справжнє прізвище? — запитав я. — А то все Мішка-шаман, Мішка-шаман… Навіть негарно якось.

— Хаврюков, — відповіла Прохорівна. — Михаїл Хаврюков, а по батькові Іванович. З року він був або тридцять четвертого, або тридцять шостого, багато молодший від мене…

— Виходить, навіть шістдесяти не мав?! — відверто здивувався я.

— Не мав, — погодилася Прохорівна, — молодий ще був…

Час було збиратися. Я таки залишив сумку з речами в наших хлопців, про що тепер шкодував. Переночувати тут виглядало набагато зручніше, заховуючи й те, що завтра о п’ятій від її хатини я мав вирушати у гачилівську глухомань. Думки про це та про того, з ким я йтиму, викликали неприємний холод під грудьми та слабкість у ногах — відчуття, до яких я так звик останнім часом. Хтось із відомих учених назвав їх гімнастикою для нервів, вважаючи потрібними для людини. Але в такій кількості вони вже не тягнули на гімнастику — це була праця на знос. Навряд чи варто було всерйоз сприймати припущення Прохорівни стосовно до Тимофія Губіна. Чого не наплете язик старої переляканої баби? Хоча, з іншого боку, можна припустити, що селом свого часу справді ходили такі чутки, а диму без вогню, як відомо, не буває. В будь-якому разі, з Губіним тепер треба бути насторожі, щоб він не дізнався про моє зацікавлення Мішкою-шаманом. Як це зробити, я поки що не знав.

Я дуже шкодував, що залишив у земляків сумку з речами. Адже зараз я повинен був вийти з хати у весняний сірий морок безлюдної околиці села і попрямувати у бік хатини, де проживали Петро зі своєю бригадою. Це недалеко. Якщо піти швидко, то навіть не зчуєшся, як будеш на місці. Але, відійшовши кілька кроків та занурившись у липку темряву, я обов’язково озирнуся. Що я там побачу? Як і належить, ще чорніший від неї силует зі знайомими обрисами своєї другої тіні? Невже? Невже таке можливо? І що тоді? Що тоді робити?

Попри всі доводи Світлани, я знав одне