Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Сили небесні! — зойкнув Кулькап. — А то що за прояви? — він показав униз на землю, де, пороззявлявши свої щелепасті пащеки, не пащеки, а справжні пастки, товклися десятки пухнастих оранжевих тварюк.

Живчик зі Шпуляром і собі поглянули вниз.

— Чав-чави! — сказали вони в один голос.

— Жахливі тварюки, — здригнувся Живчик. — Вони полюють зграями і пожирають свою жертву — мертву чи живу.

— А тут їм і полювати не треба, — зауважив Шпуляр. — Їм по зав’язку вистачає вибракуваного непотребу з невольничого ринку… — Гоблінове тіло гупнуло на землю, і його вмить обпали люті чав-чави. — Буває, що падає й ще дещо. Випадково чи зовсім навпаки, — додав він.

— А коли вони відбенкетують, од жертви не лишається нічого, — зауважив Живчик. — Ані шерстинки, ані найдрібнішої кісточки.

Кулькап аж зблід на виду.

— А вони… вони не лазять по деревах? — стривожився він.

Живчик тріпнув головою.

— Ні, — заспокоїв він Кулькапа. — По деревах вони не лазять.

І по тому, як дивились його очі, Кулькап зрозумів, що юний капітан мав нагоду в цьому впевнитися.

— Ходімо, — заквапив Шпуляр. — Нам треба відразу ж знайти кокардницю і завестися білими кокардами. Без них нас коли хоч може схопити будь-який работоргівець і виставити на продаж як рабів, — його круглі баньки нишпорили в навколишніх сутінках. — Я чув, що вони зазвичай чатують при виході з кожного причалу, — пояснив він. — Ага, погляньте, — він показав на високу вузьку хижу, прикріплену до дерева. — Ось і кокардна будка.

Живчик приглянувся. Ще одна циліндрична споруда на кшталт тих, що він зауважив раніше!

— Чого ж ми тоді чекаємо? — стрепенувся він.

Утрьох вони подолали колихкий трап. Надто переляканий, аби зиркати по праву чи по ліву руку, Кулькап усю дорогу не спускав з очей будки. Вони підійшли до дверей.

Зблизька будівля скидалася на маленький шедевр архітектури Темнолісу. Зведена із плавучого світляка, вона була міцна, але майже безважна, а мистецька обтічна форма убезпечувала її од вітрів. Ліхтар, почеплений над дверима, освітлював дошку з золотими літерами: «Кокардниця Мохове Перо». Живчик постукав у двері.

— Заходьте, — озвався хрипкий голос.

Щойно Живчик узявся за клямку, як його схопив за руку Шпуляр.

— У жодному разі не забалакуй перший, — прошипів він. — Тут так заведено.

Кивнувши головою, Живчик відчинив двері, і всі троє увійшли в темне приміщення. Ядучий дим од розвішаних по стінах лойових світників, відразу ж набився у їхні горлянки, очі засльозилися. Перед ними стояла вельми хижа на вигляд сорокуха — її сіро-зелене оперення мінилося металевим полиском, а кігті були білі, як слонівка; повернена до них спиною, вона діловито розкладала кольорові кружальця по нумерованих місцях на полиці.

Живчик ступив крок уперед і завмер, очікуючи.

— П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, плюс недодержка за злісне затягування, — бурмотіла сама собі сорокуха. — Ви що, не бачите, що я заклопотана? — дратливо кинула вона.

— Ми хочемо купити білі кокарди, — сміливо обізвався Живчик.

Сорокуха помовчала.

— Купити, кажете? Не попросити, не позичити і не обміняти? — Вона обернулась. — І що ж ви збираєтеся запропонувати за них? Ми не беремо ані жетонів, ані квитів. По дві золоті монети з душі.

Живчик витяг із-за пазухи гаманець, розщібнув його, відрахував шість золотих монет і простяг птахотварі. Не кажучи ні слова, сорокуха взяла монету і куснула її своїм хижим закандзюбленим дзьобом. Потім знову перевела погляд на трійцю.

— То кажете, три кокарди?

— По одній на душу, — пояснив Живчик.

Сорокуха похмуро кивнула і повернулася до замкнених дверей у задній стіні. Коли вона відімкнула їх, друзі побачили темний сховок, видовбаний просто в живому дереві. Вона відчинила віко скриньки, що стояла всередині, і взяла з неї три білі розетки, схожі на лісові реп’яхи.

— Ось, — мовила вона. — Ці кокарди дають право вільно пересуватися три дні й три ночі. По закінченні цього терміну матеріал зогниває. Якщо вас застукають без кокард, то можуть схопити і продати як рабів.

— Трьох днів як на таке місце більш, ніж досить, — відказав Живчик.

Сорокуха погордливо пирхнула.

— Усі так кажуть. Але попереджую, — підвищила вона голос, — на Великому Сорокушачому невольничому ринку дні й ночі зливаються водно. Наші відвідувачі завжди нарікають, як летить тут час…

— Що ж, нам годиться подякувати вам і розпрощатися, — урвав її Живчик. — У нас багато справ.

Мовивши так, він повернувся кругом і вийшов із будки. Решта подалися за ним. Двері з грюком зачинилися.

— Бундючна тварюка, — зауважив Кулькап.

— Ба! Сорокухи ніколи не відзначалися особливою ґречністю, — зсунув брови Шпуляр. — І це попри те, що ті з них, хто стає кокардницями, поводяться набагато чесніше, ніж решта. — Він спохмурнів. — Пришпильте свою кокарду на одяг так, щоб ви постійно її бачили. Невольничий ринок кишить злодюжками-кишенниками, і капелюхи з причепленими до них кокардами взяли собі препаскудну моду зникати.

Припильнувавши, щоб його настанову було виконано, ельф-дубовик розвернувся і рушив до невольничого ринку. Решта поспішили за ним.

— І держімося купи, — напучував Шпуляр. — Навіть вільний городянин-кокардоносець ризикує потрапити до лабетів якогось нечистого на руку гендляра, який триматиме бранця під замком, аж поки зогниє його кокарда, а потім проголосить своєю власністю.

Живчик зневажливо скривив губи.

— Як, невже серед работоргівців начисто відсутні уявлення про честь? — поцікавився він.

— Капітане, честь не продається і не купується, — вирік Шпуляр. І гірко всміхнувся. — Єдине, що тут має вагу, — це гроші.