Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

«Ти знову не хочеш дослухати, Славо?! І що тут дивного, що тут незрозумілого?! Це ж треба! Її дивує, Матвію, портрет Леніна, що висить у нас на дачі у вітальні, та… ж… то раритет, написаний маслом[41], та… ж… через роки я зможу продати його за шалені гроші! Вона, ну, та… ж… я так бачу, не вірить мені! Могла би й повірити старшій і розумнішій людині, я життя прожила! А то… ну, та… ж… ну, ясно… Виросла в лісі, де хіба здичавілі вовки — за друзів-приятелів», — дорікала свекруха.

«Скільки можна говорити про те забите Полотнище, люба?! Що там у вас знають?! Що там у вас вміють?! Місто — он де плацдарм для великих можливостей. Сюди з усіх куточків злітаються, як мухи, найкращі уми!»

«Нагодувати чоловіка, усміхнено зустріти, сорочки попрасувати, полотенцем борідку, коли треба, витерти непомітно — ось що головне для дружини такого мужа, як Матвій, невістко!»

«Люба, ми у двадцять першому столітті живемо, в нашій квартирі повсюди має бути хай-тек! Які рушники, які скатерки!? Забудься й викинь із голови свій первісний вік! Які традиції, які родинні свята?! Які дванадцять страв, люба, яка свята вечеря?! Ти що, в селі досі живеш?! Прокинься!»

Ще трохи, і стовбур у її середині розсиплеться. Чеслава чекала цього. Навіть просила допомогти його зруйнувати.

— Матвійку, поможи мені, — часом благала чоловіка. — Я аж бачу той стовбур у собі. Двадцять два роки він ріс по-своєму, розумієш? Тверднув, укріплявся саме такими поняттями, як у Полотнищі, набирався сили саме такої, яку мамка мені передавала, вона мене творила, вона в мене, як у ту каструлю, всякі інгредієнти складала. От і вийшов борщ такий, що тобі не любий…

Чоловік у моменти непевності дружини прикидався уважним слухачем, чи то пак не байдужим до чужого лиха помічником. Одне слово, благодійником.

— Але ж можна зварити інакший борщ, — далі вела неборака. — Можна змінити інгредієнти і зварити страву таку, що стане твоєю улюбленою… Допоможи мені стати такою, як ти хочеш. Я справді стараюся, справді змінююся…

Видно було, що Матвій неабияк любив слухати, коли дружина потверджувала його сумніви щодо своєї невдалої природи.

— От навіть учора, коли ми сиділи в кафе, — згадала Чеслава. — Коли до нас підсів отой твій знайомий, який сказав, що він є якимось інопланетянином чи то ким?..

— Людиною шостої раси, — виправив недолугу дружину чоловік.

— Так, людиною шостої раси, — і собі згадала не знане досі чудо-визначення. — От я почула, що він — істота, яка щодня виходить в астрал і вірить не в Бога, а в своє вище «я», то розмислила і вирішила, що кожен із нас має право сам обирати, як жити, навіть переінакшувати релігію, а не сповідувати віру своїх батьків… Ти, Матвійку, дуже сильно на мене впливаєш, я це відчуваю, — зробила висновки Королівська. — І, кажу ж, я стараюся стати такою, як тобі хочеться, — вільною, розкутою, незацикленою, як ти кажеш…

А наступного дня Матвій зняв ікони, що висіли над їхнім ліжком, і поклав у шухляду, під якісь непотрібні папери.

«То — щоб ти менше матір згадувала, а разом із нею своє минуле», — пояснив.

Ті образи Спасителя та Божої Матері Ярина в день розпису подарувала молодим.

А ще назвав несмаком фотографії з розпису, що висіли на стіні. На тих світлинах Чеслава — щаслива понадміру, весела як ніколи, окрилена та неймовірно осонцена. А Матвій, її коханий золотушний, посланий щедрим Усевишнім чоловік, на якого вона, певна річ, не заслуговує, — серйозний і заглиблений у собі.

Вона його так кохає!

Чи зрівняти ці почуття з тими, що вона мала до Андрія?

Ні, ні з чим не зрівняється любов, яку вона почуває до зобидженого долею, бо такого молодого, а вже вдівця, чоловіка. Ось чому вона мусить задаровувати його коханням і турботою, ось чому їй треба жертвувати своїм єством ради Матвія. Він витягнув її з такого хутора, як казав. Привів у такі розкішні хороми! Обдарував таким багатством! Довірив їй виховання донечки Ярославки! Щоправда, з маленькою сиділи здебільшого нянечки та бабуся, але однаково…

За що їй таке щастя, за що їй така благодать?!

Ні, вона того не варта. Ні на крихту. То не реальність, а справжнісінька казка, героїнею якої обрано саме її. І невідомо, за які-такі заслуги до цієї щасливої житейської книги Матвій запросив саме її, поліщучку Чеславу, доньку двох калік.

Її коханий, її золотушний Матвій… Який же він добрий! Навіть прізвище Бог дав йому відповідне — Доброжанський!

Ось як він хоче про Чесю подбати! Змінити! Преобразити! Викроїти з дешевої матерії вечірню сукню, що матиме вигляд дорогої, ба навіть дизайнерської! Її коханий Матвій хоче зробити з сільської затурканої Чеславки високодумну красуню містянку Славу, аби завидували йому найуспішніші чоловіки цілої області!

«Це — щоб ти ламала свої стереотипи», — пояснив, коли ті світлини з розпису догори дриґом перевернув, так і лишивши висіти на стіні.

Вмить перевернувся Чеславин світ з ніг на голову. І вона тому втішилася. Бо хотіла стати іншою. Не такою, як була. Не собою, такою кепською та сірою…