Читати книгу - "Агатангел"

Або такі: «Вам здається, що сусід більше впевнений у собі, ніж ви, тільки тому, що у нього доберман, а у вас такса? Це помилка. Усі люди невпевнені у собі, незадоволені собою і бояться виглядати смішними. Тому не соромтеся своїх слабкостей, визнайте їх, сміливо дивіться в очі іншим, і вас відразу поважатимуть більше. А найбільше поважають, відомо, власників доберманів, ротвейлерів та пітбулів, тому таких псів часто заводять хворобливо невпевнені в собі люди».

Цікаво, як автор такого посібника класифікував би мого кишенькового щурика Агатангела: за розміром чи за поширеним серед невтаємничених страхом перед цими тваринами?

Мені дуже хочеться не боятися виглядати смішною, сміливо дивитися в очі іншим і відчувати, що мене поважають. Наприклад, у міському транспорті. Тому я мушу боротися зі своїми слабкостями. І я намагаюся. Намагаюся не зосереджуватися на міцному, хоч і малоапетитному у цій ситуації ароматі часнику та ще чогось віддалено схожого на екскременти невідомого мені виду тварин, який долинає від дядечка у заяложених спортивних штанях, що стоїть праворуч від мене. І хоча я не можу похвалитися вмінням надто вже точно розрізняти запахи відомих мені видів, але це не котячий і не псячий запах, і не мишачий також, у цьому я впевнена. Я намагаюся абстрагуватися від тітоньки ліворуч у сірому ангоровому светрі, яка пахне дуже подібно до мокрого вуличного песика. І хоча в цьому випадку я принаймні точно здатна ідентифікувати запах, це чомусь не тішить. Цікаво, як би пояснили причину цих запахів автори моїх улюблених посібників: невпевненістю в собі моїх сусідів по маршрутці, наявністю у них глибоко захованих синдромів і усвідомленням того, що відчуття щастя – це насправді ілюзія? Чи, навпаки, причиною глибоко захованих синдромів і усвідомлення ілюзорності щастя є запах, позбутися якого ці люди не наважуються через патологічну невпевненість у собі? І тут, ніби для того, щоб спростувати всі мої припущення, дядечко у заяложених спортивних штанях виходить на зупинці й голосно сякається крізь пальці, повернувшись обличчям до вікна маршрутки, потім уважно розглядає зеленкуваті виділення зі свого носа на асфальті, у той час як тітонька поряд зі мною завзято чухає собі під светром, від чого запах посилюється. Мені здається, що навіть дуже досвідчений психолог не знайшов би у виразах їхніх облич у цей момент нічого, окрім суцільного і зосередженого на собі блаженства. Хоча, можливо, я помиляюся, і дуже досвідчений психолог таки знайшов би ще щось.

– Не пхайтеся! – завершивши сеанс почухування, звертається до мене жіночка в ангорі, і я розумію, що попри мої спроби автотренінгу вона не стала поважати мене більше.

Але окрім іншого, психологічні порадники вчать не опускати руки, якщо не відразу вдається досягнути мети. І я не опускаю. Я вирішую спробувати свої сили у більш камерному середовищі й викликаю таксі. Після періоду тривалого чекання, під час якого зростає моя невпевненість у собі, нарешті приїздить старенька «Волга», за кермом якої водій у спортивних штанях, шкірянці, пижиковій шапці і з тим же, знайомим з маршруток, традиційним запахом. Він з кайфом покурює «Ватру» і на повну гучність слухає одночасно службову рацію та пісеньки про те, що «Я беременна – ето временна». Ідеальний об’єкт для задуманого мною експерименту. Я сідаю в салон, вітаюся, не сподіваючись на відповідь, набираю повні легені повітря, ввічливо прошу не палити й вимкнути радіо. Водій зиркає на мене спідлоба, що, очевидно, має сигналізувати про його невпевненість у собі, а також наявність глибоко прихованих синдромів, неврозів перенесення, комплексної істерії чи чогось іще серйознішого, вмикає замість вентиляції пічку, бризкає в повітря чимось хвойним із аерозольного балончика і трохи стишує музику.

– Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? – долинає з рації нетерплячий чоловічий голос.

– Третій, третій, я шостий. Працюю з клієнтом, – цей голос теж чоловічий, але інтонація значно спокійніша.

– Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? – перебиває перший, точніше, п’ятий нетерплячий чоловічий голос.

– Щасливої дороги вам і вашим клієнтам, – меланхолійно відповідає рація приємним жіночим голосом, не уточнюючи, кого це стосується: п’ятого чи шостого. А може, тринадцятого, тобто нас?

Тим часом задушливий хвойний аромат у машині вкупі з цигарковим димом, смородом пічки і випарами тіла водія поволі зменшує силу мого опору, бажання долати приховані комплекси, віру у власні сили. Я доїжджаю додому, розраховуюсь і з полегкістю виходжу з машини. Вдома на мене чекають чудові порадники з психології, у яких так чітко і ясно написано, чому все відбувається так, як відбувається, і як досягнути того, щоб усе відбувалося інакше. Зараз я прийду, зварю собі кави й порину в цей гармонійний і безконфліктний світ.

– Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? – долинає з рації все той же нетерплячий чоловічий голос.

Ось кому ще гірше, ніж мені. І в жодному пораднику не написано, що йому тепер робити: продовжувати обкладати матами клієнтів зі Срезневського, 7, чи поїхати за іншою адресою, щоб привітати наступних клієнтів своїм життєрадісним «бля».

Популярні психологічні посібники не радять часто повертатися подумки до розмов та ситуацій, у яких особливо гостро проявилася ваша невпевненість у собі та приховані комплекси. Важливою засадою автотренінгу є переконання, що «наступного разу буде краще», навіть якщо так не буде. Але я ніяк не можу позбутися цієї шкідливої звички, від якої немає жодної практичної користі, адже наступного, як і попереднього, як і передпопереднього, разу дотепні та влучні фрази завжди спадають мені на думку надто пізно. І так було завжди, відколи я себе пам’ятаю.

Наприклад, мене викликає до себе пан Незабудко і робить зауваження, що в телевізійній програмі багато помилок:

– Якого славня я вчора вже тридцять восьмий раз дивився цього йобаного індіанця, якщо по програмі у нас мав бути Кустуріца?

Юліан Йосипович часто забуває прізвища, а зараз має на увазі Мела Ґібсона, якого називає «індіанцем» після фільму «Хоробре серце», де цей актор і справді знявся у відповідному гримі.

– Я знаю, пане Незабудку, – починаю мимрити я, – Кустуріцу показували