Читати книгу - "Ярославна"

Про це й оголошували на другий день весілля, як молоді виходили з комори, де провели свою першу подружню ніч.

І коли Ігор та Єфросинія вранці вийшли з комори, молодий голосно і радо похвастав перед гостями-весіль-чанами:

– Добра наречена!

І цим було сказано все, і жону князя відразу ж було прозвано Доброю.

…А між Добром і Злом (у давні часи – міфологічні персонажі, а також персонажі українського фольклору) все точиться й точиться боротьба, віки та віки, що за народними віруваннями має закінчитися перемогою першого. Але коли сіє станеться, скільки ще мине віків і тисячоліть тієї боротьби – хто скаже…

Другодні молодих вели в окремі мильні-лазні. Молода йшла у мильню зі свахою і матір’ю жениха і показувала знаки свого дівоцтва – з неї знімали сорочку і разом з простирадлом ховали як свідчення незайманості та цнотливої поведінки. Чоловік тим часом мився з тисяцьким і дружкою, а молода присилала йому сорочку, прикрашену перлами.

Вийшовши з мильні, молодий першим ішов до комори, за ним йшла молода. Тут з’являлися жінки на чолі із свахою, яка несла двоє горнят з кашею, що нею вона годувала мужа і його жону. Потім молодий зі своїми найближчими гостями їхав до будинку молодої і дякував її батькам за те, що вони виховали дочку належним чином і запрошував їх до себе на обід. Тоді в молодого й починався урочистий бенкет, що його на Русі звали княжим…

І співали гості на бенкеті в Ігоря Святославича, що його зазвичай було названо княжим:

Співали гарно, молодими та дзвінкими голосами, співали задушевно, із сокровенними думами, сподіванками на краще. І здавалося їм, що разом з ними співає вся Русь:

Бо так воно і є: багацько нас є. А ще як не будемо цуратися одне одного, як будемо признаватися, нас ще більше стане.

Єдине, що непокоїло у ті роки Єфросинію, – це вісті, які час од часу надходили з дому, з далекого Галича. І все – невтішні, погані, у які спершу й повірити було важко. Надходили швидко, незважаючи на відстань. Недарма кажуть: погані вісті не лежать на місці. І це ні-ні та й затьмарювало її тоді ясні і сонячно-безтурботні дні.

В сім’ї батька, галицького князя Ярослава Володимировича, знаменитого Осмомисла, почало творитися щось незбагненне, що його і втямити годі було. І творилося з вини… гм-гм… батька. І вістям тим Єфросинія спершу й не вірила. Та не міг батько таке чинити, отець її славний, знаний князь, правитель такого великого і міцного князівства, той Ярослав Осмомисл, який підпер гори Карпатські і зачинив врата Дунаю! А він наче… наче з ланцюга зірвався – дивувалися самі галичани, як з кручі у воду кинувся, втративши навіть здоровий глузд і притаманну йому обережність, що так його досі виручала.

Князь Ярослав Володимирович охолов до своєї жони Ольги Юріївни. Божа кара, та й годі. Та так охолов, що навіть почав її виживати – княгиню, матір його дітей, – з Галича – це ж треба! Бачити її не хотів. Навіть одна думка, що вона буде поруч в палаці – дратувала, а тоді й бісити почала. Мала вона щезнути геть – бажано навіть зі світу цього, а вона не щезала. Жила й жила. От уперта! Уладнати змову та знищити її… Ярослав уже був і не проти, але на таке ще не зважувався. А неприязнь до жони росла й росла. (Літописець зауважить: «Понужаже ю ити в монастирь»). Це ж треба, га!

Правда, Ольга виявилась не з лякливих і проявила характер, відкидала всі намагання чоловіка вижити її з Галича. Навідріз відмовлялася йти до монастиря. З якої такої напасті вона, жона, княгиня, в черниці піде? Зверталася до бояр. Ті ставали на її захист – визрівала сварка. Ярослав ніби на якийсь час змирився і навіть трохи позадкував – боячись гніву ще й братів жони київського князя Гліба Юрійовича та володимиро-суздальського Андрія Юрійовича, які стали на захист Ольги. А в них сила, їх і остерігався Ярослав, неконфліктний взагалі чоловік.

Змирився, власне, притих – лише на якийсь час. Вичікуючи зручного для себе випадку. Жили нарізно. Були чоловіком і жінкою, але спали й мешкали в різних кутках палацу, і князь зело гнівався, коли при ньому хвалили княгиню. Чи коли вона втручалася у його верховенство. Показувала, що й вона, як княгиня в Галичі, чогось варта.

Як доходили вісті до Новгород-Сіверського, що позбавляли сну Єфросинію, причиною сімейних чвар у далекому Галичі були не якісь там прояви матері – вона тримала себе на висоті. Просто батько постійно заводив собі все нових і нових любасок і жив з ним відкрито – чи не на очах у своєї законної, яка мусила все це терпіти. Князь Ярослав найбільше любив три речі: владу, вино і жінок. І те, і те, і те він мав удосталь. Владу тримав кріпко, вина завжди мав удосталь, а ось жінок міняв постійно. До пори до часу це йому сходило з рук. Мати завжди ходила сумна й заплакана, і це гнітило Єфросинію ще тоді, коли вона жила в батьковому домі.

Княгиня Ольга терпіла, гадаючи, що муж, як і всі гуляки, урешті-решт перебіситься та й за розум візьметься. Пора! Про його походеньки і так все місто знає, тільки й судять-пересуджують. А йому – хоч би що. А до чого дійшло? Князь вирішив вигнати з дому законну свою жону. Мати якось трималася. Але так тривало доти, доки батько не захопився Настаскою – з боярського роду Чарговичів. Анастасія не просто стала черговою любаскою, а полонила батька і взяла його в руки – як хижі степові птахи хапають ховрашків. Не тріпнеться. Так і батько опинився в її пазурах… Спершу бояри на інтимні походеньки їхнього князя не дуже звертали увагу – хай побіситься. Молодий, здоровий. Відгуляє своє, заспокоїться, ситий та задоволений. Та коли бояри загледіли, що через Настаску владу в князівстві починають захоплювати її родаки, забили тривогу. Аби владу взяли Чарговичі – потомки тюрків, – бояри не могли погодитись. Так почала в Галичі зароджуватися опозиція до Ярослава, який спершу не звертав на неї особливої уваги – а дарма. Буде каяття, та не буде вороття.

Все зміниться у 1173 році, коли помре