Читати книгу - "Переможець отримає все"

Здалека почулися голоси: п'яний регіт і матюччя. І він, відчуваючи хвилювання, прискорив крок.

— Пані! Ти глянь, яка пані…

— Дозвольте, ми вас проведемо!

— Тут дуже зле самій переходити.

— І хулігани трапляються…

Отакі п’яні теревені. А Зоряна не озивалася.

— Пані, пробачте, як вас звати?

Їх було четверо. Він не міг би сказати — добре це чи погано. Загалом, чим більше, тим краще. Здавалося, якби тільки сталося щось таке, він розжбурляв би цілий натовп. От тільки…

Вони вже йшли поруч. Верзли казна-що. Матюкатися, щоправда, майже перестали. Ніхто не хапав її за руки, нікуди не тягнув. Просто п'яні теревені тих, кому замало вражень і хочеться ще чогось. Вийти й виказати себе — на це треба наважитися. Ні, не на зустріч з оцими бовдурами, не про те йшлося. Зустріч із нею. Як пояснити свою присутність тут о такій порі?!

— Та зачекай, куди ти біжиш так?

— Бодю, та це тобі не тьолка з вокзалу — поважна жінка… Ви на нього не ображайтеся. Пані, послухайте мене. Оце мої друзі…

Очевидно, той, хто говорив, спробував взяти її під руку, бо почувся голос Зоряни:

— Хлопці, заспокойтеся і йдіть додому. І не чіпайте мене за руки! Я не маю жодного бажання з вами…

— А ми що, нічого…

Віктор пришвидшив крок. Скоріш за все, нічого страшного не сталося б, але… Її зачіпали. А навіщо ж тоді він щовечора проводжає її? Навіщо?

Віктор мовчки вийшов із темряви й наблизився до них. Тут уже освітлення давало змогу розрізнити навіть риси облич шукачів пригод. Звичайні придурки. Він дивився виключно на них, але краєм ока помітив, як глянула на нього та, кого зібрався боронити. Це був подив. Не радість, не полегшення, не кажучи вже про вдячність.

Він просто мовчки став між ними, зупинивши найближчого рукою в груди. Першої миті вони навіть розгубилися, а потім…

— Мужик, ти шо, п’яний? — остовпів перший.

— Ти звідки виліз, урод? Ти до кого мацаки простягаєш?

І почалось. Віктор гостро відчув цієї миті, що, можливо, вчинив неправильно. Варто було виждати ще якусь хвилину і… Хай би які вони були, ці п'яні дебіли, але не потягли б її за руки назад до залізниці. А Зоряна вже була б на освітленій вулиці, що зовсім поруч. Але назад не повернеш. Враження, що чинить помилково, посилилося, додаючи люті.

Він ударив першим, не чекаючи, поки це зробить хтось із них. Найзухвалішого. Ногою в живіт і одразу коротко правицею просто в обличчя. У саму середину. Той упав навзнак. Усе закрутилося. Щось дістало його стегно, але це дрібниці. Швидкий відскок і ще раз уперед — знову ногою і зразу ж у щелепу — щиро та коротко. Хряснуло смачно, й той, другий, осів на землю. Четвертий стояв від нього на безпечній відстані, а навпроти залишався лише один суперник, і рішучості йому явно бракувало. На цьому слід було й зупинитися, але Віктора наче понесло. Той, хто залишився з ним наодинці, встиг лише незграбно махнути руками, одразу після чого отримав удар у живіт, а потім з розвороту ліктем ще кудись.

Хлопці щиро сипали матюками та погрозами, скупчившись і відійшовши якомога далі. Один навіть мацав руками по землі в пошуках чогось такого, чим можна було би… Але бійка скінчилася. Звісно, п'яному море по коліна, але ці розуміли, що сили нерівні.

Він озирнувся навколо. Зоряни не було. Здавалося, бійка відбувалася якусь мить, за яку не вдалося б ступити й кількох кроків. Вона зникла. Пішла одразу, побачивши його, не переймаючись думкою, як скінчиться сутичка. А за десять хвилин він у цьому переконався: у вікні на другому поверсі блиснуло світло й на секунду з'явився силует. Вона закрила штори, відгороджуючись від усього, що переслідувало у цьому вкрай незатишному світі, — від негараздів, холодної нічної мряки, у якій блукають п’яні бовдури й непрохані лицарі-страждальники.

Ангел-хранитель не повинен сподіватися на винагороду, не повинен нічого хотіти, не повинен ні на що претендувати. Тому у Віктора залишалося все менше підстав відчувати себе отим добрим ангелом. Минав рік по смерті Зоряниного чоловіка. Коли можна буде…

Що?

Та нічого. Просто зустріти її і сказати: «Привіт, Зоряно…» Або зупинити біля неї машину й запропонувати підвезти додому. Чому ні?

Спливав отой символічний термін, упродовж якого зробити це було незручно. Так заведено. Рік по смерті чоловіка, який не кохав, принаймні, настільки, наскільки належало нормальному мужикові кохати таку жінку. Який зраджував. Який, якщо вірити розповідям тітки Віри, останнім часом, хильнувши, навіть не гребував підняти на неї руку. Але хай там як, цей час треба було переждати.

Він переждав.

Того дня Віктор дивився у календар, наче не вірив, що рік нарешті минув. Довгий, але щасливий рік. Та хіба підійдеш до неї в день роковин? Це ще гірше, ніж до їх настання. Наступного дня…

Наступного теж не наважився, адже безневинний вчинок міг бути сприйнятий неправильно. Та що таке два дні порівняно з цілим роком?

Віктор виждав цілий тиждень. А потім не вдавалося зустріти її випадково. Чекати навмисно він не хотів. Йому просто відбере мову, й він не зможе нічого сказати. Задушить хвилювання, котре навіть за отих десять-п’ятнадцять хвилин очікування зробить із ним казна-що.

Але зустріч таки сталася. Він майже не чув ногою педалі гальм, коли зупиняв машину поруч із нею. Зоряна йшла кривим тротуаром, несучи в пакеті кавун. Пакет був тоненький, а кавун доволі великий, тому й доводилося тримати його не за ручки, а зібравши в долоню. Вона йшла рівно, погойдуючись у такт власним крокам, і ота сама рука, що тримала пакет, тонка та тендітна, а водночас наче вималювана на тлі темної сукні…

Дверцята клацнули, відчиняючись. Вона глянула недовірливо. Хто там хоче підвезти?