Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Малий апокаліпсис 📚 - Українською

Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

289
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Малий апокаліпсис" автора Тадеуш Конвицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 66
Перейти на сторінку:
віднесло у бік столу.

— Братику, почекай. Підемо разом. Увесь день я думав про тебе.

— Перепрошую, — втрутився доктор Гонсьорек, підтримуючи Едварда. — Це ви лідер опозиції? Я читав про вас у газетах.

— То оцей остолоп. Мій брат-близнюк. Я в урядовому таборі, гер доктор. Завтра, як протверезіємо, зустрінемося за одним столом.

— Я волів би не говорити нині про справи.

— Чому, любий докторе? В моїх жилах тече німецька кров.

— А в моїх польська.

Рисьо розмахнувся й кинув у глибину залу порожню пляшку з-під вина. Ми чекали, що пляшка з дзенькотом розлетиться, вдарившись об мармур, а вона як у воду впала.

— Ви, гівнюки, забагато маєте нашої крові, а замало нашого сумління. Розступіться, я виходжу!

Але не виходив. Тяжко припав до мармурової колони і тер зрошене потом чоло.

— Ми, німці пережили великий історичний шок, — сумовито озвався доктор Гонсьорек. — Тож я репрезентую інших, а саме нових німців. Ми вже ніколи не вдамося до насильства.

Філософ Шмідт хотів затанцювати тропака, проте мусив відмовитися від наміру.

— Тирипири, — сказав він, упавши на одне коліно. — Наш кордон тягнеться передмістями вашої столиці. Йосиф Віссаріонович повісив нам на шию незлі жорна. Рисю, що я кажу! Братику, пильнуй за мною. Адже я єдиний тут репрезентую державну точку зору. Завтра маю лекції, ні, засідання комісії, а тут розгул реакції. Торговиця, попереодягувана в артистичні пелерини, грошороби, підвішені не до тих клямок, що треба. Споїли мене, лайдаки. На коліна, голото! І ти, німче з великою грошвою! Тут наша національна базиліка, п’ястівський храм, цоколь Святовита! Варта, до мене! Товариші і товаришки!

— Рисю, він буде роздягатися, — мовив я з жахом.

— Я б йому допоміг, але він не роздягнеться. У нього пісюн завбільшки з нігтик. Мама навіть замовляла службу Божу, але не допомогло.

З-поміж танцюючих пар виділився полковник-кухмістер, командуючий евакуацією. Понуро йшов до нас із розстебнутими штанами і розхристаним фартухом.

— Що тут діється? — грізно запитав він. — А де Госька? Хто з вас украв мені дівчину? Може, цей жевжик в окулярах?

— Це товариш німець. А ви станьте струнко. Перед вами я — член ревізійної комісії.

— Я всіх вас порозганяю… Розбусурманилися, розперезалися, тільки й можуть, що жлуктити дармову горілку і сальцесони тсрасти. Ану танцювати! Бери німця під пахви і галсуй, бо тім’я розвалю! — зненацька він вихопив з-під сорочки великий, облізлий наган, певно, якусь дорогу пам’ятку з давніх часів. — Ну, всі до танцю! Ей да ухнєм!

— Хто, я?

— Так, ти, члене голландський!

Кухмістер брутально пхнув Едварда, і той слухняно обійняв доктора Гонсьорека. Почали дриґатися на місці, бо мелодія танго і їх підхопила.

— Пане полковнику, — сказав я довірливо. — Отам у кутку, здається, пані Гося. Якийсь типчик щось при ній майструє.

— О, курка мама! — ринув у морок ошалілий полковник.

Криваво блиснуло, розлігся постріл, хтось кинувся втікати поперек залу із хвостом осетра в руках.

— Зірвуть пломби і виламають двері, — мовив я до Рися. — Тут проллється кров.

— Ходімо звідси. Я за тебе відповідаю.

— А, може, залишимось? Останні Петронії в останні хвилини конаючого тисячоліття.

Рисьо потягнув мене знов до тієї комори. Довелося дорогою переступити сплячого на підлозі Кольку Нахалова. Спав, але щось казав сам до себе мовою свого дитинства.

— Іди, йди, я дожену тебе. Тільки візьму пляшчину.

Чому я не люблю цього міста? Ні, це не так. Просто я не кохаю його так, як всі оті віслюки, що збивають собі готівку на любові до Варшави. Зранку, напевно, допінгуються наркотиками, а потім до самого вечора кохають, кохають і кажуть, аби їм за це платили. Більше ніж півжиття прожив я в цьому зболеному місті. У граді, скаліченому від самого виникнення свого, ґвалтованому окупантами, четвертованому загарбниками, здавленому арканом азійських орд.

Колись я вповз у його труп. Місто важко реанімувалося, і я теж повільно, вперше у житті повертався до життя. Ми з ним ровесники. Нас поєднав випадок. Як згодом виявилося, поєднав на смерть і на життя.

Моїм останнім літературним твором буде цей останній день життя. День скромного хепенінгу. Але щось вийшло з ладу. Мене охоплює втома і знемога. Моє життя повторюється, і я повторююсь. Замість неповторності — серійність. Мою творчість, як і життя моє, можна різати на шматки, наче ковбасу. От як воно виходить.

Наді мною тільки моє місто новеньких пам’яток і старих сучасних будівель. Нічого поза цим я не маю. Спільна мова, спільна мука, спільне нерозуміння. Що вони винні і що винен я?

Увіходжу в евакуаційний коридор. Тепер мене ведуть червоні стрілки. Якась пара вовтузиться в ніші для протипожежного гідранта. Хтось дрімає, спершися на стіну, наче мумія у стародавніх катакомбах. Здається, що я спинаюся на поверхню землі, а насправді я сходжу в льохи «Парадизу».

Моє місто нагадує славетний Іркутськ. Колись було скаліченим європейським містом, тепер є здоровим азіатським кишлаком. Я в неволі цього міста. Або, краще сказати, я вибрав тут оселю своїй неволі.

Входжу до кухні, спустошеної немов після татарської навали. Спустошені котли, побиті в друзки тарелі, з відкритих кранів біжить вода. Якийсь щур «по-собачому» пливе океаном кухні.

Я знаю причину цього похмілля. Тотального похмілля. Воно трапляється зі мною систематично, через певний час. Через певний лихий час. І тоді я граю з долею в кості. На життя. Не в кості, а у склянку води і від трьох до п’яти снодійних порошків. Це рулетка білих людей. У неї грають президенти і курви, духовенство й поети, пролетарі й капіталісти.

Оркестр товариства інвалідів виконує попурі з американських мелодій, а для того, щоб не впізнали, грає ззаду наперед, аби не сплачувати валютою. Хтось приязно торкається моєї ноги.

— Пікусю, ти шукав мене? Я вже тут. Скоро підемо.

А він високо підскакує, намагаючись лизнути мою руку.

1 ... 42 43 44 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий апокаліпсис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малий апокаліпсис"