Читати книгу - "Смерть ходить по музею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не влаштовував ніяких прес конференцій. Ти це чудово знаєш. Не міг же я заперечувати, що був у броварні! Або те, що саме я знайшов Скіпку. Газетярі ж там були присутні. Вони бачили мене й чули всю історію на хвилях поліційного зв'язку. І хтось із твоїх хлопців, очевидно, балакав з ними. А про все інше я нічогісінько не сказав — відсилав до вас.
— Заспокойся, — урвав мене Калле. — Я все розумію. Але краще буде, коли ти говоритимеш якомога менше.
— Мені здається, тобі слід зайнятися власними справами: у тебе їх ще багато. — І я поклав трубку.
Карін жила у великій двокімнатній квартирі на останньому поверсі старого реставрованого будинку на Седер-Меларстранд[10], біля самої кручі. З великого вікна однієї з кімнат було видно освітлений фасад ратуші й Ріддархольмен[11], який спочивав посеред чорного плеса води.
Я розглянувся по кімнаті. Там був Ерік Густафсон — ми з ним разом приїхали в таксі. І Андерс Брун. Він стояв біля вікна й розмовляв з Карін. Карін сміялася з якогось його жарту. Мені це не сподобалось. Андерс не здавався пригніченим. Він якось весь випростався, скинув із себе всі турботи.
Дік із Гретою допомагали насипати солоні горішки в блакитні вазочки, і навіть Бенгт Хеллер мав веселіший вигляд. Він, певне, на один мартіні випереджав нас з Еріком, адже ми приїхали останні. Та на те й таксі. Тут-таки була літня дама, якої я раніше не бачив, — фру Віра Перссон, головний бухгалтер. Вона сиділа в центрі білого шкіряного дивана під червоним шагалівським півнем. «Вона завідує в музеї грошима», — сказала Карін, коли знайомила мене з нею. Праворуч від Віри Перссон сидів Бертгель Карлссон, шеф музейної експедиції, а ліворуч — мій приятель Мугенс Анд, колишній учасник Опору, що так наполегливо замовчував свої підпільні подвиги. Але тепер він був досить веселий. Розповідав легковажні історійки, раз у раз перехиляючи чарку.
Кімната була велика, з білими стінами. Умебльована в білих і зелених тонах. На підвіконні, між білими фіранками, стояли зелені кімнатні рослини у білих вазонах. Перед диваном, під білим столом, лежав білий килимок. Білий китайський ліхтарик висів над білою мармуровою поличкою. На одній із стін висіли п'ять літографій Міро, виконані в зелених, чорних, червоних та жовтих тонах. Усе дуже витончене.
У кутку, біля вікна, стояв великий круглий стіл, прикрашений білими й зеленими серветками. Ніби трохи одноманітно, але загальне враження було чудове. А надто в мене — після сидіння в своїй крамниці, захаращеній антикварними меблями різних епох і стилів, оббитими тканиною найрізноманітніших кольорів і відтінків. А в Карін — чисто, свіжо, просторо. І водночас тепло й радісно. Кімната — як її хазяйка.
— Слухайте! — гукнула вона від вікна. — Увага! Ніяких промов сьогодні не буде. Я просто хотіла зібрати своїх друзів та співробітників на маленьку вечірку з пагоди того, що наші заблукані овечки знову можуть бекати в надійній і зручній кошарі королівського палацу, де вони почувають себе як дома. Тому особливо радісно бачити серед нас їхнього доброго пастуха. Кажучи це, я, звичайно ж, маю на думці Юхана Хумана, який дозоляв більшості з тут присутніх своїми допитами і стеженням.
Усі засміялись.
— Я всіх-всіх щиро вітаю і сподіваюся, що ми проведемо приємний вечір під знаком королівських регалій.
Ми почаркувалися сухим мартіні. Карін підійшла до мене.
— За вас, Юхане.
І поцілувала мене. Немов крило пташки, торкнулись її уста моєї щоки. Я відчував близькість її тіла, легкий аромат парфумів із запахом літа. А вона дивилася на мене своїми темно-синіми очима, аж чорними вглибині. І я зрозумів: вона теж відчула, як між нами щось виникло.
Звучить банально? Можливо. Але так було. Саме так було того вечора, який скінчився так фантастично.
Всі пожвавішали, і це були щирі, невдавані веселощі. Здавалось, усім полегшало на душі.
— Власне кажучи, дивно, — сказав Андерс за десертом, крутячи ложечку своїми довгими тонкими пальцями. — Дивно, що вони повернули корону, скіпетр і державу. Не розумію. Подолати такі труднощі, навіть убити отого бідолаху антиквара, а потім усе віддати. Результат стількох зусиль, такого ризику.
— Ти ніби розчарований? — холодно поцікавився Бенгт Хеллер. — Радій краще. Тепер нема проблем із твоїм призначенням. Можна мені випити з майбутнім шефом?
Андерс, здавалося, не оцінив жарту, проте машинально простяг свою склянку до Бенгта, чомусь явно не поділяючи загальних веселощів.
— Від політиків на зразок тебе тільки цього й можна чекати, — холодно кинув Андерс.
— Ти це про що?
— А про те, що політикові, крім хисту до слова, потрібні й інші якості. Побазікати — це ми вміємо. І створювати групи, і називати їх «Червоними серпнями» й чортзна-як іще. Але провести спокійно й розважливо таку операцію — тут одним язиком не обійдешся.
— Думаю, їм нема чого нарікати на невдачу, — втрутився до розмови Дік. — Такого зухвалого нальоту в Швеції давно ніхто не здійснював. А що вони повернули вкрадені коштовності, на те можуть бути свої причини, яких ми не знаємо.
— Можливо, — погодився Андерс — Ну, а вбивство? Як ти це поясниш?
— Не знаю. Мене з ними не було. — Дік засміявся. — І вас — теж.
XXII
Карін прикотила столик із содовою водою, льодом та іншим. Центр тяжіння негайно перемістився від обіднього столу до столика з напоями. Тільки Віра Перссон і я сіли на диван під шагалівським півнем.
— Як сумно все це, із Стігом Стрембергом, — тихо сказала вона.
— Ви його знали?
Я був здивований. Не міг зрозуміти, що єднало охайну, по-старосвітському чемну бухгалтерку із Скіпкою — брудним, незугарним типом.
— Стіга? Ще б пак. Дуже добре. Ви ж чули про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.