Читати книгу - "Тенета зради"

Ось і Навільйо; далі, в бік Корсіко, час від часу на мить вигулькували краєвиди, наче на давніх міланських гравюрах; під вітром, що карбував брижами воду в каналі, вони здавалися ще ефемернішими. Дука побачив навіть двох жінок, що, влаштувавшись на каменях, прали при березі — очевидно, вони не дуже любили пральні машини.

— Хто вам сказав, що ця валізка в мене? — озвався він, дивлячись не на супутницю, а на Навільйо, на вітер, на буйну тріумфальну весну, що заявляла про себе навіть у голому приміському краєвиді. — І чому ви стільки чекали, перед тим як прийти по неї?

— Клаудіно знав лише, що валізка була у Сільвано, — почала Маргеріта перелякано й слухняно, — і що Сільвано віддав її Ульріко, тому ми поїхали до Ульріко, але його не було, його ніде не можна було знайти, він просто накивав п'ятами, і тоді Клаудіно збагнув, що Ульріко залишив валізку собі, і ми взялися розшукувати його. Де ми тільки не були! Потім Клаудіно подумав, що Ульріко, мабуть, ховається в котрійсь зі своїх м'ясних крамниць — нікому ж бо не спаде на думку шукати когось у зачиненій крамниці; але Клаудіно його добре знав, тому поїхав просто до Ка' Таріно, одним ударом плеча висадив двері, й Ульріко виявився там, усередині; тоді Клаудіно запитав про валізку, а той відповів, що дав її Джованні й більше нічого про неї не знає, а потім ще сказав, що, може, Джованна покинула її у парфюмерній крамниці, як це вона подеколи робила; тоді Клаудіно відразу послав мене туди, а хазяйка парфюмерної крамниці на вулиці Плініо відповіла, що, мовляв, так, Джованна спершу залишала валізку там, але потім повернулася по неї і сказала, що йде до одного лікаря на площу Леонардо да Вінчі, і так я потрапила до вас.

Несусвітенні йолопи, виходить, вони занапастили себе самі. Дука позирнув у дзеркальце заднього огляду на «сімку» Маскаранті, яка їхала відразу за ними, тоді ще раз поглянув на побрижені вітром води Навільйо; вони були в Корсіко, а проте здавалось, ніби їхня машина пропливає зачарованою країною лагун; фальшива улесливість дівулі на тлі цього ясного, аж прозорого дня викликала в нього відразу.

— Отже, тепер він чекає, коли ви повернетеся з валізкою?

Біля світлофора, перед мостом над Навільйо Гранде, вона звернула ліворуч, на головну вулицю в Корсіко.

— Еге ж, — відповіла, закінчивши поворот.

— А тепер послухайте уважно, що я вам скажу.

— Слухаю, — сказала вона покірно й додала: — Я боюся.

— Ви повинні уважно слухати, що я вам кажу, і не боятись.

— Так, — сказала вона ще покірніше. — Але я все-таки боюся, адже він стріляє — стріляє у всіх. Я знаю, чого ти від мене хочеш. — Вона не помічала, як тремтить від страху її голос. — Та як тільки він збагне, що я його продала, то одразу ж застрелить мене, як це сталося з Сільвано. Не було ж ніякої потреби в нього стріляти, вистачило б перепинити йому дорогу, але він просто знавіснів; я кажу йому: «Облиш, не треба», — та він таки почав стріляти, і знаєш, що він мені відповів? «Все одно в таку бурю нічого не чути».

— Слухайте мене й заспокойтеся, — сказав Дука. — Зупиніть тут, я пересяду назад і сховаюся за сидінням, зрозуміло?

Левиця кивнула головою; від страху вона навіть утратила свою оксамитну смаглявість. Біля останніх будинків на вулиці Дайте, на перехресті з вулицею Мілано, вона зупинилась.

— Отже, так, — промовив Дука, — ви під'їжджаєте до м'ясної крамниці, а я ховаюся ззаду. Там зупинитесь, вийдете і скажете йому відчинити двері. У вас є з ним якийсь умовний знак?

— Ні, досить того, що він почує мій голос.

— Гаразд, нехай він вам відчинить, але не пробуйте викинути якогось, коника. Якщо ви зробите так, як я вам кажу, то через десять хвилин зможете забратися геть на своїй машині. — Дука вийшов, усміхнувся до Маскаранті, що спостерігав за ним із «сімки», — вона теж зупинилась, — і сів на заднє сидіння. — їдьте помалу і не пробуйте хитрувати. — Він пригнувся за переднім сидінням: синьйор Клаудіо Вальтрага може виглянути у вікно, і коли його подруга під'їде з чужим чоловіком, це здасться йому підозрілим; отже, тому чоловікові, цебто йому, Дуці, слід сховатись.

О цій чудовій і бентежній від рвучкого вітру полуденній порі прекрасний білий «опель» під'їхав до Романо Банко, проминув його, а невдовзі попереду з'явилися, наче старовинний замок чи давньоримське каре, чотири колишніх сироварні під назвою Ка' Таріно. З посірілим від страху обличчям левиця зупинила машину перед будівлею з білосніжною мармуровою вивіскою: «М'ясна крамниця. Баранина, яловичина і козлятина». А внизу малими літерами було написано: «Брамбілла Ульріко».

— Розмовляючи з ним, не стійте перед дверима, — сказав Дука. — Станьте збоку, щоб він, відчиняючи двері, вас не бачив і мусив трохи виглянути.

— Гаразд, — мовила вона, сіра й слухняна, і вийшла з машини.

О цій передобідній порі Ка' Таріно звичайно порожніло; однак поблизу м'ясної крамниці на купі сміття гралися дві дівчинки чотирьох чи п'яти років; вони тримали гладкого індика, що покірливо застиг у їхніх руках і ворушив головою, копирсаючись у покидьках. На терасі одної з сироварень якась жінка витрушувала яскраво-жовте покривало, і це був єдиний згук у тій неймовірній передобідній тиші.

Головний вхід до м'ясної крамниці закривали жалюзі; з другого боку будівлі був чорний вхід.

Маргеріта рушила до чорного входу; коли вона минала двох дівчаток на купі сміття, жіночий інстинкт змусив її прошепотіти:

— Дівчатка, ідіть геть, ідіть геть звідси!

1 обидві дівчинки, побачивши її перекошене від страху, розпухле обличчя, вмить скорились її словам і навіть забули про індика, який