Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Я готова зазнати кари, якої заслужила, — витираючи сльози, говорила жінка. — Більшої, ніж сама собі завдала, не буде… Та хіба я одна така. Скільки приходить у торгівлю дівчаток з усяких курсів, із сіл приїздять… Кожну шахраї можуть заплутати…

— Чесну людину важко заплутати, — зауважив Погосов.

— Я теж була чесна, але дурна, боялася прийти до вас… Вже й зрозуміла, куди мене штовхають, а все одно: і так страшно, і так боюся.

…Розмова скінчилася. Конвоїр забрав Голубенко, але в кімнаті із запахом валер'янки ще, здавалося, залишилися її схлипування і сльози, — тільки вже не на обличчі, а на підсвічених лампою мокрих шибках.

— Знову розвезло, — глянувши у вікно, порушив важку тишу підполковник.

Юрій і Погосов мовчали.

— Ну, як розмова?

— Хочете послухати? — Погосов ввімкнув магнітофон, який стояв у кімнаті.

Час немов повернувся назад: «Вони, Олено Михайлівно?» — почувся голос Погосова і ридання жінки у відповідь: «Будь вони прокляті!.. Будь вони прокляті!..»

— Шкода її? — спитав Юрія Вовченко, коли стрічка скінчилася, і сам відповів: — Звичайно, нелегко дивитися на сльози, особливо, коли плаче людина, яка опинилась у скруті через недосвідченість і трагічний збіг обставин… З вантажниками розмовляли? — звернувся він до Погосова.

— Розмовляв. Історію з виноградом потверджують, їм таки належав відгул. Тієї п'ятниці зверталися до завбази. Завбази послав їх до Голубенко, і вона відпустила.

— Треба встановити, чи знав завбази, що прибудуть вагони. Якщо знав, — Голубенко правду сказала… Інакше вся вина буде на ній і суд не повірить її словам… Ну добре, Георгію Ованесовичу, закінчуйте справу, оформляйте. А там подумаємо, порадимось…

Вовченко підвівся.

— Проведіть мене, якщо маєте час, — запропонував Юрію.

Вони вийшли з будинку. Дощу вже не було. Тільки вогкий вітер вільно гуляв у глибоких кам'яних ущелинах вулиць, видуваючи з найменших шпаринок залишки тепла.

— Чаю гарячого б! — потер руки підполковник.

Офіцери спустилися на майдан Калініна[5], повільно піднялися на Печерськ[6].

— Не дає мені спокою ця виноградна історія, — зітхнув Вовченко. — На базі звільнили з роботи комірника. Замість нього прислали Голубенко. Однієї п'ятниці звертаються до неї вантажники. Працювали в неділю, належить відгул. Вона йде до завбази: як бути?

«Самі дивіться. Є робота на завтра?» — «Немає поки що». — «То відпускайте, якщо людям належить відгул».

Вантажники пішли. А через годину прибуло шість вагонів винограду. Розвантажуйте!

Голубенко знову до завідувача. «Ви людей відпускали, — каже. — Тепер самі й розшукуйте». Вона туди-сюди, а розвантажувати нема кому. Аж у понеділок почали. Тим часом вагон винограду зіпсувався. Серпень. Спека. Торговельні організації не беруть… «Під суд підеш, згноїла державне добро… Або покривай шкоду», — лютує начальство.

Їй уже бачаться грати, а сама недавно заміж вийшла, дитя маленьке. Навколішки стає: врятуйте!.. Врешті завбази змилостився. Знайшов покупця на зіпсований виноград. Купили на вино, на переробку, за мізерну суму. А решта?

«От що, — каже завідувач, — будеш слухняна, врятую. Прибули сливи по п'ятдесят копійок за кіло, в такі й такі крамниці здавай по шістдесят. Різниця покриє нестачу».

«Операція» пройшла «благополучно». Голубенко начебто вільніше зітхнула. Вдячна «рятівникові». А той незабаром: «Прибули яблука. Ціна — сорок копійок. Оформляй крамницям по шістдесят. Прибуток ділитемеш на трьох: собі, мені, бухгалтерові». — «Не хочу, не буду, це ж тюрма!» — «А сливи — не тюрма?» — «Та то ж один раз з вашого дозволу. Щоб виноград покрити!» — «І це з мого дозволу. А не будеш робити — завтра прокурор про сливи знатиме».

І почалося. Голубенко ховалася від людей, від сім'ї, від самої себе. Свою частку тицяла по всіх закутках. Аж поки не завезла до матері в Мотовилівку й закопала в льоху… Боїться тих грошей, як чорт ладану, а прийти чесно розповісти — духу не вистачає. Врешті спіймалася на пересортуванні. Тепер має відповідати. Завбази, бухгалтер осторонь. Свідків не було, як ділилися. Загребли її руками жар, а самі сповнені благородного обурення… Але Голубенко водночас і злочинниця, хоч і повністю повернула награбоване… Отже, по якій лінії пролягає у даній ситуації об'єктивна справедливість, Юрію Сергійовичу?

За розмовою вийшли на вулицю, де у величезному будинку мешкали працівники міліції.

— Те, що я розповідав, взяте із слів самої Голубенко. Щире каяття, нерозтрачені гроші, свідчення вантажників дають підставу вірити їй. Але для суду ми повинні підготувати об'єктивні, документальні дані. І мені шкода Голубенко. Здається, вона таки жертва. Якщо це підтвердиться, становище її буде набагато легше. Але поки це не доведено, ми залишаємо питання відкритим… Складна наша робота, Юрію Сергійовичу… Бачите, скільки залежить зараз від уміння і сумлінності оперативного працівника? Погосов не буде спокійно спати, поки не встановить істину.

Біля крайнього під'їзду Вовченко зупинився.

— Заглянемо до мене? Віра Дмитрівна чайком напоїть! — Він узяв лейтенанта