Читати книгу - "Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто її зна, — хмурився Раду.
— Може, встигла комусь передати, а ми не помітили.
— Такого не може бути. Ти це добре знаєш.
— Не крала ж вона ту плівку, щоб зробити з неї амулет, — нервувався Богдан.
— Це ясно. Мабуть, чекає розпорядження. Цікаво, чи знає резидент про моє завербування і повернення додому?
— Напевно, знає.
— То чому ж не спішить дізнатись про розпорядження Шункеріке? В інструкції, вмонтованій в авторучку, Шункеріке пропонує резидентові встановити зі мною зв'язок і перейти до активної дії. Але поки резидент не ознайомиться з тим наказом, вони будуть тихо відсиджуватись, а ми не зможемо їх підігнати, бо не знаємо, про які саме дії йде мова. Ми думаємо, що Міка поспішила викрасти плівку, щоб її хтось не випередив, так?
— Ну, й що з того? — насупився Богдан.
— А коли той прийде за плівкою і не знайде її?
— Розумію. Плівка повинна бути на місці.
Наступної доби сталася подія, яка допомогла Раду зрозуміти, що справи незабаром зрушать з місця. Прийшовши на тимчасову квартиру, він помітив, що в час його відсутності там хтось побував. Кинувся до валізи. Друга копія плівки теж зникла. Отже, Міка недарма поспішала. Тепер важливо було встановити, кому ж адресувалась мікроплівка — Міці чи тому невідомому. Очевидно, не Міці… То чому ж вона встряла в це діло? Плівку для Шункеріке у валізу вмонтувала вона, то чому ж не через неї резидент отримав відповідь, а підсилає когось іншого? І звідки той міг знати схованку?
Майор зателефонував у відділення, попросив негайно прислати експерта, щоб оглянути кімнату. Може, гість залишив якийсь слід. Проте всі старання експерта виявились марні.
Після обіду того ж дня з верхньої кишені піджака щезла авторучка. Забути її Раду ніде не міг, бо нею не користувався. Згадуючи, де ходив, зрозумів що її вкрали в тролейбусі. Навіть пригадав суб'єкта, який найбільше біля нього терся.
Через півгодини Раду проглядав картотеку кишенькових злодіїв. Знайшов знайоме обличчя.
— Ось цей, — показав він полковнику міліції.
— Та це ж Гаджіу. Його тут усі волоцюги знають. Видно, досі промишляє.
— Я хотів би з ним поговорити.
Із затриманим розмовляв офіцер міліції:
— Гаджіу, ми з тобою давні знайомі.
— Так, громадянине слідчий…
— Ти мене впізнаєш? — спитав Раду злодія.
Той довго викручувався, але нарешті признався.
— Що ти в мене вкрав?
— Авторучку…
— Ти всіх тих впізнаєш, у кого крадеш?
— У мене добра пам'ять.
— Де авторучка?
—Її в мене вже нема.
— Кому віддав?
— Продав.
— Ти обіцяв казати правду, але бачу, починаєш вертіти хвостом. Каятимешся, та буде пізно.
— Бачите, як воно було… Після того, як мене випустили з тюрми, я майже два місяці поводився, наче святий, хоч і страждав. В мене добрі очі й спритні пальці…
— Розповідай про авторучку! — не втерпів майор.
— Крав я в одного гроші й впіймався. Та не до міліції повів мене. Затис руку, наче лещатами та й каже: «Не бійся, хлопчику, не віддам я тебе в міліцію, а пошлю на заробіток. Хочеш заробити дві тисячі за авторучку?» — «Нема в мене ніякої авторучки!» — кажу йому. — «Дарма, я тобі покажу чоловіка, у нього вкрадеш. Віддаси її мені й отримаєш гроші». Ми з ним стежили за вами. Ввійшли в тролейбус. Там я і вкрав. Він дав мені гроші й забрав авторучку.
— Слухай, Гаджіу, ти вліз у дуже небезпечну справу. Коли не хочеш біди, то повинен знайти того, кому продав авторучку.
— Як же я його знайду, громадянине слідчий, адже Бухарест не село?
— Я тобі дам на допомогу нашу людину. Шукай!
— А як не знайду, що мені буде?
— Нічого доброго не сподівайся.
Перед обідом подзвонив Фане:
— Раду, ти не зможеш швиденько приїхати до нас?
— Щось трапилось з Інгрід?
— З нею все гаразд. Цікава подія на корабельні.
З дозволу полковника Жолдіша Раду виїхав машиною і за дві години прибув на місце.
— Що тут у вас, друже? — спитав він, обнімаючи Фане.
— Минулого разу ти мені радив пильнувати водолазні костюми.
— Невже вкрали?
— Один кудись щез.
— Як же це?
— Просто зник із складу, і все. Злодій відімкнув замок підробленим ключем.
— А в кого зберігаються ключі від складу?
— Бирзу відповідає за той склад. Крім водолазних костюмів, більше там нічого особливого не було.
— А чому вони лежали саме там?
— Те приміщення найближче від доку, куди заходять пароплави, прислані на ремонт.
— А що за людина той Бирзу?
— То чесний чоловік.
— Якщо не він украв, то все одно хтось із корабельні. Чужий туди не полізе. А Шутелка чим займається?
— Як і завжди, своєю справою.
— Він ще не зник?
— Поки що ні.
— Якщо не він, то якийсь інший водолаз має зникнути.
— Раду, ти не можеш мені розтлумачити всю цю історію?
— Дорогий Фане, я й сам поки що нічого точно не знаю.
— Не можеш, то й не можеш… Товариші з міліції теж зацікавились цією справою.
— Знаю, Фане. Я мушу їхати.
— Радуле, Інгрід зараз у нас. Коли ти сказав, що приїдеш, Марія її привела.
Капітан міліції допитував якогось Йона Букуреску, найнятого різноробочим на корабельню кілька місяців тому. Він був родом з околиці Бухареста. Недавно відсидів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин», після закриття браузера.