Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Не закінчувати операцію і перервати зв'язок. Усе сховай (або сховайте). Наступний пароль «Алоїз». Сигнал телефоном або письмовий «Привіт Маркеті» означає небезпеку. Негайно тікай! Переведе тебе Ян Майєр, Бор. Завтра остання інформація.

— Пароль «Алоїз», — буркнув Войта. — Знову випадковість?

— Це група Піттермана! — сказав Котрбатий рішуче. — Вони вже знають про його смерть. Тому вирішили перервати зв'язок і, не закінчивши операцію, відступити!

— Тепер і я вірю в це. Стандо, вікна в квартирі Ели Вагантової виходять на вулицю?

Коукол примружив очі, уявляючи собі будинок.

— Так.

— Ну, звичайно, — мовив Войта і запалив сигарету. — Я відразу подумав, що сигнали зв'язкового блондина приймали в будинку навпроти, з квартири Ели Вагантової…

— А у неї бував надпоручик авіації! — зойкнув Станіслав.

Войта повів плечима.

— Треба поспішати, — мовив Котрбатий, — поки група не зникла. Що з тобою, Войто?

Обличчя Марека було спокійне, коли він промовив:

— Я гадаю, точніше буде сказати «поки група не здійснила операцію і не зникла»!

— Як це? Адже вони дають завдання не закінчувати операцію, перервати зв'язок.

— Ти не знаєш однієї деталі, Кареле, текст цього повідомлення не повний. Я не записав початку. Блондин уже встиг щось передати, коли я зрозумів, що він сигналізує.

— Гаразд, — погодився Котрбатий. — Хай щось було й перед цим. Але це нічого не змінює в тексті, який ми маємо.

— А що коли змінює. Був би щасливий випадок, якби перший знак, який я зафіксував, співпадав з початком слова.

— Не розумію…

— Ну, звичайно ж! — вигукнув Войта схвильовано. — А що коли уся ця передача мала звучати так: «Становище небезпечне, закінчувати операцію і перервати зв'язок?!.»

Капітан запнувся.

— Тоді тим більше… Власне, ти, мабуть, маєш рацію.

Цієї миті настирливо задзвонив телефон. Котрбатий підійшов і хвилину слухав. Потім гукнув у трубку легковажно:

— Класно! Ну давай, катай сюди, у нас тут весело! Так. Свиснеш під вікном…

Капітан обернувся до товаришів. Обличчя його свідчило, що він дізнався про щось важливе.

— Це був Гомола. Я послав його до військових, і він мене щойно повідомив, що небіж Вацлава Тламіхи надпоручик Зденек Матоуш служить у з'єднанні реактивних винищувачів, яке базується у Празі.

— Так воно й є! — видихнув з полегкістю Коукол і, поглянувши на Войту, похмуро забурмотів: — Я не хотів казати, але… щодо твого «пана резерва»… коротше, мій надпоручик білявий, високий на зріст, худорлявий!

Був ранок, звичайний, спокійний. До ресторану «Під терням» на Соколівській вулиці вдерлося троє збуджених чоловіків з клумаками. Вони сіли за столик у темному кутку залу.

— Ху, я вже по саму зав'язку ситий Прагою, — віддихувався ставний чоловік років сорока п'яти у картатій сорочці. — Жарко і пилюка! Хіба не краще у нас в Опочні? Пане кельнер, три пива, міцного і щоб добре охолоджене було!

Не встиг пан Шматлік принести склянки з пінявими шапками, як галасливі гості забажали пограти в карти.

Вони стягли убрус, і чоловік у картатій сорочці, вправно тасуючи колоду, спитав:

— То що, зіграємо в очко, га?

— Панове, панове!.. — Пан Шматлік застережливо посварився пальцем.

— Та ми ж на сірники, — засміявся один з гостей, засмаглий брюнет. — Ну, я здаю. Йозеф, зніми!

Вони почали ляскати картами об стіл.

Пан Шматлік підійшов до стойки і кинув на тацю перед товстим буфетником три скляних намистинки.

Коли б офіціант відчинив за стойкою двері, що вели на чорний хід і вийшов у під'їзд, то побачив би двох чоловіків, які стукали в двері до двірнички.

— Пожежна інспекція, — заявили вони офіціально, показуючи документи. — Ми повинні обстежити горище вашого будинку.

— Господи, — невдоволено сказала жінка. Вона саме збиралася готувати обід, а крім того, совість її щодо горища була не чиста. Отож, взявши ключ, вона стурбовано попленталася на горище.

Пожежники поспіхом оглядали балки, ринви, комини, багатозначно хитаючи головами.

— Треба план скласти, — сказав нарешті один, відкриваючи портфель. — Ви можете йти, а ключ ми вам занесемо.

Жінка, що переступала з ноги на ногу біля дверей, полегшено зітхнула. Щастя, що тут сьогодні немає нічиєї білизни!..

Тільки-но за двірничкою грюкнули двері, як один з пожежників одчинив дахове віконце.

— Чудово! — промовив він заспокоєно. — Приготуй інструмент!

Другий уже діставав речі, які не дуже пасували до їхнього фаху: чорну матер'яну фіранку з двома отворами і польовий бінокль. Фіранку повісили на віконце.

А внизу в цей час пан Шматлік неприязно стежив за блондином, який, не поспішаючи сунув до столика біля вікна.

«О, цей уже тут! — подумав. — А пан Їржичка… кольки йому в печінку! Врешті, що мені до того. По мені, то хай цей лайдак тут хоч спить». — Він механічно позбирав з усіх стільців газети і склав біля гостя.

— Кави! — як завжди, сказав блондин і байдуже глянув на картярів, що сиділи ліворуч од нього.

— Очко! — вигукнув з азартом один гравець і згріб засмаглими руками сірники. — Банк мій.

Картярі зняли піджаки, позасукували рукави сорочок, а чоловік у картатій сорочці, звертаючись до одного з своїх друзів, який саме лічив сірники, сказав:

— Ти старого Нивлта знаєш? Ну, з Нового Міста? Він в Опочні видав заміж дочку і тепер їздить до неї мало не щонеділі. Так ото він торік, граючи в двадцять одного в ресторані «Під баранцем», тричі за вечір набирав очко. І щоразу, коли йшов ва-банк!

— Буває, — погодився флегматик. — Я одного разу зірвав банк, маючи тринадцять очок, бо банківник увесь час прикуповував. Варто зупинитися на двох картах, як будь-кого налякаєш.

— Еге ж, психологія, — усміхнувся щасливчик, що саме виграв. — Ще?

Блондин поклав на