Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

- Це острів Таенга,- сказав Маккой.- Якщо вночі не здійметься бриз, то ми пропливемо повз Макемо.

- Чому й досі нема південно-східного пасату? - спитав капітан.- Чому це? Що сталося?

- Це все через випари з великих лагун, а їх тут без ліку,- пояснив Маккой.- То вони порушують усю систему пасатів. Навіть можуть одвернути вітер і нагнати сюди шторми з південного заходу. Недарма цей архіпелаг зветься Небезпечним.

Капітан Девенпорт глянув на старого, і вже розтулив рота вилаятись, але помовчав і стримався. Присутність Маккоєва ніби глушила якось прокльони, що клекотіли йому в мозку й просилися на язик. Чимало днів пробули вони разом, і вплив Маккоїв дедалі зростав. Капітан Девенпорт мав себе за морського самовладця, він ніколи й нікого не боявся, не стримувався в слові ні перед ким. А ось тепер він відчув, що просто не може вимовити лайку перед цим дідуганом з жіночними карими очима й лагідним голосом. Зрозумівши це, він чудом зачудувався. Адже цей дід - Маккоїв нащадок, та й годі. А Маккой, той, що із «Щедрості»? Бунтівник, якому пощастило втекти від шибениці в Англії, втілене кровожерство й розпуста навіть за тих злих і розпусних часів, чоловік, що помер такою страшною смертю на Піткерні!

Капітан Девенпорт не був релігійний, одначе йому хотілося впасти цьому чоловікові до ніг і сказати... а що - він і сам не знав. То було якесь чудне, сильніше за розум почуття. Він раптом відчув себе нікчемною комахою перед цим старим, простодушним, як дитина, і ласкавим, як жінка.

Але, звичайно, він не міг так упокоритись на очах у помічників і всієї команди. Та й гнів, що допіру поривав його на блюзнірську мову, ще не вщух йому в грудях. Він гепнув кулаком по даху каюти і крикнув:

- Слухайте, діду, я не піддамся! Паумоту знущається й кпить з мене, в дурня мене шиє, але я не хочу піддаватись! Я гнатиму шхуну далі й далі, я допливу так аж до Китаю, а проте знайду собі пристань! Хоч усі повтікають, а я залишуся. Я покажу цьому Паумоту! Сміятися з мене - ого-го! Я боротимуся разом зі своєю старенькою шхуною, доки на ній лишиться хоч одна дощечка, де можна встояти. Чуєте?

- І я зостануся з вами, капітане,- сказав Маккой.

Протягом ночі з півдня кілька разів віяв легенький вітер. Роздратований капітан раз у раз визначав течію і злякано переконувався, що його вогнем пойнятий корабель несе на захід. Тоді він тратив терпіння і стиха, щоб не почув Маккой, лаявся.

Надійшов ранок, і знову на півдні з’явилися над водою пальми.

- Це завітряний берег Макемо,- сказав Маккой.- А там, кілька миль далі на захід, острів Катіу. Там можна було б причалити.

Однак прудка течія між двома островами однесла їх на північний захід, і о першій пополудні вони побачили, як над водою зринули пальми Катіу, тоді знову згубилися в океані.

Кілька хвилин пізніше, якраз коли капітан завважив, що нова течія - з північного сходу - підхопила шхуну, дозорці на щоглах гукнули, що бачать пальми на північному заході.

- Це Рарака,- сказав Маккой.- Туди ми не дістанемося без вітру. Нас односить на південний захід. Але треба пильнувати. Кілька миль далі течія повертає на північ і робить закрут у північно-західний бік. Вода відноситиме нас від Фокарави, а саме там є де причалити.

- Та хай відносить хоч під три чор...! - спалахнув капітан.- Десь таки ми знайдемо собі місце!

Але становище на «Піренеях» дедалі гіршало. Палуба була така гаряча, що, здавалося, от-от займеться. Подекуди навіть грубі підошви матроських черевиків не захищали, і, боячися обпекти ноги, матроси перебігали ті місця якнайшвидше. Диму все більшало, і він робився ядучіший. Очі людям сльозавіли, всі кашляли й задихалися, мовби хворі на сухоти. Після полудня одіп’ято човни і складено на них усе потрібне: декілька в’язок ще не доїдених бананів і навігаційне приладдя. Капітан Девенпорт поклав туди навіть хронометр, бо ж палуба, на його гадку, могла щохвилини зайнятись.

Цілу ніч кожного гнітив страх і жахливі передчуття, і тільки-но зазоріло, як усі почали вдивлятися один в одного, наче вражені тим, що «Піренеї» ще не загинули остаточно, а вони самі й досі живі. Очі їм позападали, обличчя помарніли.

Швидкою ходою, а то й зовсім кумедно підстрибуючи, капітан обійшов палубу корабля.

- Кінець настане за кілька годин або ж хвилин,- заявив він, повернувшись на корму.

Раптом зі щогли загукали:

- Земля! Земля!

Знизу не видно було землі, і Маккой поліз нагору, а капітан скористався з його відсутності, щоб полегшити собі душу, гарненько вилаявшись. Але прокльони враз завмерли йому на устах, коли він побачив на воді в північно-східному напрямку темну смугу. То був не шквал, а звичайний собі вітер - пасат, що відхилився на вісім румбів під своєї дороги і тепер знову розходжувався.

- Держіть просто, капітане,- порадив Маккой.- Це східний берег Факарави. Ми ввійдемо в протоку з нап’ятими вітрилами, і вітер підганятиме нас збоку.

Ще година, і кокосові пальми та землю було вже видно й з палуби. Почуття, що шхуна от-от загине, пригнічувало всіх. Капітан Девенпорт наказав спустити три човни, а щоб їх не здавило докупи, в кожного посаджено матроса. Зовсім близенько, кабельтових, може, за два, слався берег атолу, облямований шумовинням прибою.

- Приготуйтесь, капітане, повертати,- попередив Маккой.

І ось хвилиною пізніше земля ніби розступилась, і на видноті з’явилася вузька протока до великої дзеркальної лагуни в тридцять миль завдовжки і десять завширшки.

- Пора, капітане.

Востаннє переставлено реї і, скоряючись штурвалові, шхуна ввійшла в протоку. Не встигла вона завернути, як помічники й усі матроси, пойняті панічним жахом, кинулися на корму. Ще нічого не сталося, але всі були певні, що ось-ось станеться. Чому їх посіла така певність, вони й самі не знали. Щось мало статись, та й годі. Маккой рушив був на прову, на своє місце, щоб відтіля вести корабель, та капітан схопив його за руку й відтяг назад.