Читати книгу - "Колиска для кішки"

Кожна мішень являла собою карикатуру на якусь видатну особу, причому ім’я кожної особи було написане спереду та ззаду мішеней.

Я спитав, хто автор карикатур, і дізнався, що це мій знайомий доктор Вокс Гумана, християнський священик. Він стояв поруч зі мною.

— Я не знав, що ви маєте також талант художника!

— Авжеж. У молоді літа я довго не міг вирішити, ким стати.

— Думаю, що ви зробили правильний вибір.

— Я молився про вказівку з небес.

— І ви її одержали!

Г. Лов Кросбі передав бінокль дружині.

— Дивись, он там, найближчий — це старий Джо Сталін, а Фідель Кастро бовтається на якорі поряд з ним.

— А ще старий Гітлер, — захихотіла Гейзел, задоволена видовищем. — І той товстий Муссоліні, і якийсь старий япошка!

— Там іще Карл Маркс є!

— І навіть кайзер Білл, такий німець у касці, — воркувала Гейзел. — Хто б міг подумати, що я його ще раз побачу!

— А цей потворний Mao… Бачиш старого Mao?

— Ага! Цей зараз одержить стусана! — раділа Гейзел. — Добряче його відлупцюють, навіки запам’ятає. Дуже дотепно це придумано!

— Вони зібрали тут майже всіх ворогів свободи, — підсумував Г. Лов Кросбі.

103 Медичний висновок щодо наслідків страйку письменників

Ніхто серед гостей ще не знав, що я стану президентом. Ніхто не знав, наскільки близька остання година «Папи». Френк офіційно повідомив, що «Папа» спокійно відпочиває, що «Папа» передав усім свої найкращі побажання.

Френк також оголосив програму урочистостей: посол Мінтон кине вінок у море на честь Ста мучеників, потім літаки уразять мішені на морі, а тоді він, Френк, скаже кілька слів.

Він не попередив товариство, що після його слів я скажу свої.

Отже, зі мною всі поводились, як із приїжджим журналістом, а я займався невинним гранфалонством.

— Привіт, матусю, — сказав я Гейзел Кросбі.

— Агов, та це ж мій хлопчик! — Гейзел розкрила мені свої парфумовані обійми та повідомила гостям: — Цей хлопчина — гужер!

Касли, батько й син, стояли осторонь від компанії. Їх давно вже не запрошували до палацу «Папи», і їм було цікаво, чому покликали тепер.

Касл-молодший прозвав мене Копачем.

— Доброго ранку, Копачу. Чи багато нових слів накопали?

— Я міг би спитати вас про те ж саме.

— Я розмірковую, чи не почати загальний страйк письменників, поки людство не прийде до тями. А ви б підтримали такий страйк?

— Чи мають письменники право страйкувати? Це було б не краще, ніж страйк поліції або пожежників.

— Або університетських професорів.

— Або університетських професорів, — погодився я і похитав головою. — Ні, я думаю, мені сумління не дозволить підтримати такий страйк. Коли хтось стає письменником, для мене це означає, що він бере на себе священний обов’язок невтомно постачати людям красу, просвіту та втіху.

— А я все уявляю, який же то був би струс для тих людей, коли б раптом перестали з’являтися нові книги, нові драми, нові оповідання, нові вірші…

— Невже вам сподобалось би, якщо б люди почали мерти мов мухи? — спитав я.

— Ні, вони швидше помирали б як скажені собаки — гарчали б, кусали одне одного та гризли власні хвости.

Я повернувся до Касла-старшого:

— Скажіть, сер, від чого помре людина, позбавлена радості та втіхи, що дарує література?

— Можливі два варіанти, — сказав він, — скам’яніння серця або атрофія нервової системи.

— Обидва варіанти досить прикрі, — зауважив я.

— Саме так, — сказав Касл-старший. — Тому, заради Бога, продовжуйте писати, ви обидва, пишіть, будь ласка!

104 Сульфатіазол

Моя богиня Мона не наблизилась до мене і не запросила ласкавими поглядами підійти до неї. Вона взяла на себе обов’язки господині й познайомила Анджелу та малюка Ньюта з представниками суспільства Сан-Лоренцо.

Розмірковуючи зараз над суттю цієї дівчини, пригадуючи її байдужість до «Папиної» хвороби, до наших з нею заручин, я не можу остаточно вирішити, чи була вона гідна великих похвал, чи не була варта нічого?

Була вона втіленням найвищої жіночої духовності?

Чи просто бездушною, холодною, мов риба, лялькою, що бездумно грала на ксилофоні, поклонялась культу краси й полюбляла боко-мару?

Я цього ніколи не дізнаюсь. Боконон каже нам:

Закоханий — брехун,

Собі ж він брехні точить.

Правдиві — хто не любить,

Мов устриці їх очі!

Отже, здається, це повчання наказує мені вважати мою Мону зразком досконалості. Такою вона й залишиться в моїй пам’яті.

Тоді, у День ста мучеників за демократію, я звернувся до Філіпа Касла-молодшого:

— Скажіть, чи ви розмовляли сьогодні з вашим другом та шанувальником Г. Лов Кросбі?

— Він не впізнав мене в костюмі, черевиках і краватці, — відповів Касл-молодший. — Ми з ним мило побазікали про велосипеди. Може, ще про щось поговоримо.

Раптом я усвідомив, що намір Кросбі виробляти велосипеди на Сан-Лоренцо вже не здається мені смішним. Мені, як правителю цього острова, дуже потрібна була велосипедна фабрика. Я вже почав поважати Г. Лов Кросбі за те, ким він був і що міг зробити.

— Як ви думаєте, народ Сан-Лоренцо підтримає індустріалізацію? — спитав я в Каслів, батька та сина.

— Народ Сан-Лоренцо, — відповів батько, — цікавлять лише три речі: риболовля, розпуста й боконізм.

— Прогрес їх не зацікавить?

— Деякі досягнення прогресу їм знайомі. Але привабив їх лише один.

— Який саме?

— Електрична гітара.

Я вибачився та підійшов до подружжя Кросбі. Френк Гоніккер стояв поряд з ними і пояснював, хто такий Боконон та проти чого він виступає.

— Він проти науки.

— Як може людина при здоровому глузді бути проти науки? — спитав Кросбі.

— Я вже давно б померла, якби не пеніцилін, — сказала Гейзел. — І моя мати також.

— Скільки ж років вашій матінці? — поцікавився я.

— Сто