Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Ремені впиваються в тіло, міцно приковуючи мене до одного з двох пасажирських крісел невеликого шатла. Невеликого тільки порівняно з тими, що один за одним злітали перед нами. І, напевно, після нас.

Мене посадили за кріслом другого пілота, яке зайняв А-атон. Позаду Са-оіра, що весь цей час керує кораблем, сидить Чотжар, обвивши довгим хвостом своє крісло. І моє заразом.

Але вся моя увага зараз зосереджена на густих хмарах, які на величезній швидкості розсікає наш шатл і вони стрімко проносяться повз нас.

Я очей не можу відвести від лобового скла. І від чужого неба. Такого схожого на рідне земне.

Як же я сумувала за небом.

Хмари розступаються зовсім несподівано. І раптом виявляється, що ми летимо вже над синьою гладдю моря чи навіть океану.

А попереду все чіткіше промальовується суша. Скелястий берег. І величезний архітектурний ансамбль з величною та футуристично-прекрасною будівлею в центрі. Гострий шпиль посередині й дві башти з боків, наче долоні спрямовані в небо.

– Нас випередили, – гарчить Са-оір, мабуть, щось помітивши.

– Бачу, – спокійно зауважує А-атон. – Це було очікувано. Старий не міг не зрозуміти, що ми хочемо увійти до кола. Напевно, послав Сетору.

− Я його в порошок зітру, якщо стане на шляху!

− Не поспішай. Можливо, це не знадобиться. Просвітлені все ж таки потрібні Аша-Ірону, як би нас не дратував цей факт. А Сетору єдиний, хто буде здатний прийняти владу над їхнім Домом, коли ми стратимо Менетнаша. Ми не можемо бездумно знищувати те, що, можливо, нам ще послужить. Дозволь мені говорити з нашими гостями.

− Якщо не примусиш його забратися в прірву, я відірву цьому зарозумілому виродку голову. Поживемо трохи без жерців, доки нове покоління підросте. Тоді й місце своє краще знатимуть, – шумно пирхає Са-оір. І хоч я не бачу його обличчя, чомусь впевнена, що він знову вискалився, як звір.

– Якщо Сетору не захоче прислухатися до голосу розуму… що ж, такий недалекоглядний глава Дому Просвітлених Аша-ірону точно не потрібен, – цинічно посміхається А-атон.

І брати беруться віддавати накази своїм джа-арам, водночас спрямовуючи наш шатл до величезної площі перед центральною спорудою.

Ми приземляємось так само плавно і м'яко, як і злітали. Даремно я боялася якихось диких перевантажень у польоті. Мабуть, їх технології надто далеко пішли. А ще я в польотах мало що розумію.

− Чотжаре, відповідаєш за Ліну, − кидає А-атон короткий погляд на змія, що сидить поруч зі мною.

Той, кивнувши, відстібається і починає відстібати мене.

Щоб уже за кілька хвилин за лікоть витягти мене слідом за моїми господарями, що спускаються широким трапом на площу, де нас уже дійсно зустрічають.

Потай роззирнувшись навколо, я помічаю ще з десяток шатлів. І лише близько половини з них чорні із білим. Такі, як я бачила на кораблі Са-оіра.

Інші, немов сталеві хижі птахи, півколом розташувалися позаду двох фігур.

Чоловіка, в темному бронекостюмі, й жінки. Високої, стрункої, царственої навіть.

Її червона сукня буквально притягує погляд. Спідниця стягом майорить і в'ється навколо ніг. Як і довге темне волосся, що відливає червоним блиском. І я навіть звідси бачу, наскільки вона вродлива. Хижою, вогненною красою. І з якою люттю дивиться на близнюків, що крокують попереду.

Хто вона? Чому тут?

Заґавившись, я мало не спотикаюся на останній сходинці трапа. Від падіння мене рятує лише сталева хватка Чотжара.

А наступної миті змій підхоплює мене на руки. Перелякано видихнувши, я насторожено завмираю. І не відразу помічаю, як А-атон оглядається назад і навколо нас двох раптово утворюється прозорий купол, що переливається сталевими відблисками. Та ще й рухається одночасно з нагом. Щоправда, йому доводиться хвіст… підібгати, щоб той помістився.

– Вітаю вас, наслідні принци імперії Аша-ірон, – виступає вперед незнайомець, коли А-атон та Са-оір підходять до них ближче.

І, приклавши руку до серця, схиляє голову. Щоправда, на губах чоловіка грає помітна навіть мені саркастична усмішка.

Він не поступається за габаритами Са-оіру. Такий же потужний і небезпечний на вигляд. Смаглява з бронзовим відливом шкіра і червоне волосся, заплетене в косу, роблять його схожим на згусток полум'я, закутого в броню.

− І тобі ясного неба, Сетору. Що привело тебе до Тан-Гереїша сьогодні? − з холодною чемністю цікавиться А-атон. – Цей храм належить нашій сім'ї, якщо ти раптом забув. Нас ображає присутність твоїх джа-арів у священному місці нашого роду.

− О, за джа-арів я, звичайно, готовий перепросити, − з вдавано ввічливим виразом киває цей Сетору. − Як тільки ми з вами вирішимо непорозуміння між нашими Домами.

− Непорозуміння? − здивовано тягне А-атон. – І яке ж?

− О, справжня дрібниця. Ви з братом, здається, нарешті вирішили увійти до кола сили та прийняти свій спадок. От тільки забули свою майбутню се-авін про це попередити, − і він простягає руку до дівчини, що стоїть поруч. Та порівнюється з ним, стаючи пліч-о-пліч і гнівно стискаючи червоні губи. – Моя сестра була дуже ображена. А я не люблю, коли мою сестру ображають.

− Брате, ти пам'ятаєш, щоб ми з тобою визнавали рію Танатріс нашою се-авін? − повертається до Са-оіра А-атон.

– Ні, брате. Але до мене долітали чутки, що рія Танатріс сама себе такою проголосила. Дуже самовпевнено з її боку, – холодно висловлюється той.

Очі вогненної фурії спалахують шаленою люттю, губи кривляться в гнівному вискалі.

– Та як ви… – шипить.

− Тихіше, сестро, − крижаним тоном обриває її брат. І красуня миттєво затикається.

Субординація в них тут, здається, жорстка.

А червоний, звузивши очі, дивиться на моїх господарів.

− Може, ви й не визнавали Танатріс своєю се-авін офіційно. Але вибору у вас нема. Жодна високородна рія, крім моєї сестри, не ризикне стати вашою єднальною, – впевнено заявляє Сетору. Його погляд зупиняється на мені, пропалюючи до нутра. І він карбує, смакуючи: − Будь-яка згорить між вами. Тільки Танатріс вистачить сил витримати цей ритуал на рівних.