Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

***

- Коли суд? – запитую, щойно сідаємо на диван у вітальні.

- Якщо нічого не вилізе боком, то через три тижні. Але Макар Валентинович відразу попередив, що не все може вийти відразу. Процедура може затягнутися на пів року, оскільки Богдана відмовляється віддавати дитину.

- Навіщо вона їй?

- А ти як думаєш? – повертає до мене голову. – Я не можу зрозуміти її мотиву тримати мене біля себе, ми живемо, як сусіди, у кожного з нас своє життя. Я її відразу попередив, що як жінка вона мене не цікавить. Крім роздратування вона не викликає у мене ніяких емоцій.

- Тому ти заводиш інтрижки? – Олег здивовано округлює очі, наче я сказала несусвітню дурницю.

- З чого ти це взяла? - щиро дивується. -  Після тієї ночі у мене нікого не було.

- Тобто? Зовсім нікого? А як, ну… потреби організму? - махаю рукою в сторону його паху. Ні, не вірю. Це шість років!

- Тобі в деталях розповісти? – підіймає брову.

   Мої щоки вмить заливає фарбою, а уява малює вульгарні картинки. Тільки зараз розумію, що витріщаюся на його руки, не кліпаючи. Господи, зараз сама собі вліплю запотиличник.

- А як же дівчина, що за стійкою адміністрації, брюнетка? – помічаю, як Олег напружується.

- Звідки ти про це знаєш? – говорить так, наче його застали на чомусь ганебному.

- Почула їхню розмову. Сперечалися, чи ти не гей. І брюнетка яро запевняла, що виграла.

- От стерво! Саме тому я не заводив, як ти кажеш, інтрижок. Далі поцілунку у нас не зайшло, - бачу, що він розізлився, але розвивати далі цю тему не буду. І так відчуваю, що всередині, як сплячий вулкан, прокидаються давно забуті та недоречні ревнощі.

- А до суду що робити? - вирішую змінити тему. - Просто чекати?

- Ні. Я перевіз усі речі у нашу стару квартиру. Скоро мають навідатися органи опіки, аби оцінити умови проживання. Потрібно підготувати дитячу кімнату для Ніки. Там жили квартиранти. Пара без дітей.

- Я можу чимось допомогти? – Олег дивиться так, наче вагається. Про що він думає?

- Можеш. Вмієш клеїти шпалери?

- Навчуся.

   Відповісти Олегу не дає дзвінок мого телефону. Підіймаюся з дивану, та йду на кухню, де його залишила. Макс. Знову згадую слова Адама. Сумління вгризається у мене нестерпними укусами. Я маю його відпустити, а не підживлювати марні надії, з яких проросте лише пустоцвіт.

- Алло?

- Привіт. Ти вдома?

- Привіт. Так. Максе, ти можеш під’їхати? Я вийду. Потрібно поговорити.

- Чому не в тебе?

- Краще я вийду. І це не телефонна розмова, - на тому кінці повисає тиша.

- Буду за п’ять хвилин, - говорить швидко і скидає виклик.

     Кладу телефон, впираюся руками у стільницю і зітхаю, опускаючи голову. Це було помилкою з самого початку. Адже я відразу знала, що нічого не вийде. Відчуваю себе останньою паскудою, яка дала голодному шматок м’яса, подражнила і відібрала, давши тільки відкусити.

   Чим частіше думаю, тим більше розумію, що почуття до Олега не зникли, я їх, наче, відправила у анабіоз, аби вберегти здоровий глузд і те, що залишилося від мого серця. Тепер він знову тут і кожним поглядом чи дотиком приводить їх до тями, пробуджує з довгого сну і кров у судинах бурлить, як весняні струмки, які стрімголов несуться з крутої вершини. Мені страшно. До нестями страшно знову розбитися об стіну з життєвих обставин чи підлих людей. Та я знаю, що маю набратися достатньо сміливості, аби його не втратити. Не лише його. Їх.

- Все добре? – здригаюся від голосу Олега. Обертаюся і бачу, що він вже у футболці.

- Так... Слухай, я вийду ненадовго. Навіть якщо Ніка прокинеться – дочекайтеся, поки я прийду, добре?

   Олег лише киває, пильно вглядаючись в моє обличчя.Проходжу повз нього до коридору та взуваю кросівки. Так і виходжу у домашньому одязі, не хочу будити малечу копирсанням у шафі. Чекаю на Макса біля під’їзду. Його авто зупиняється через декілька хвилин. Відразу застрибую на пасажирське сидіння.

- Привіт, - у відповідь він лише киває, не повертаючи до мене голови.

- Це кінець, так? – запитує відразу.

- Максе…

- Ні, Саш… Я все розумію. Ти відразу окреслила чіткі кордони. Не твоя провина у тому, що я закохався. Та і хто б втримався? Як тебе не любити? Ти добра, красива, розумна, пристрасна… І з величезним серцем, яке постійно ховаєш за вдаваною байдужістю. Десь глибоко у свідомості я завжди розумів, що мені не вдасться пробити твою броню і проникнути глибше, та тоді я ще не знав, що це просто неможливо, бо увесь простір зайняла інша людина і витіснити її не під силу жодному закону фізики. Я знав на що йшов. Але просто не міг знайти у собі сил не скористатися шансом, хоча б найменшим… Я не ображаюся, не тримаю зла, не буду мстити і робити іншої стереотипної дурні з розряду  "ображені колишні". Але якщо він скривдить тебе знову – я його прикінчу.

- Кого? – все, що можу вимовити. 

- Твого однокласника, - нарешті повертає голову до мене. – Саш, я ж не зовсім бовдур. Якщо після першої зустрічі не зрозумів, то друга розповіла мені всю історію вашими поглядами.

- Максе, мені дуже прикро, що дала тобі марну надію. Я дуже хочу, аби ти був щасливим. Ти зустрінеш свою жінку. Вибач, але це не я, - у відповідь на мої слова він лише сумно посміхається.

- Можна обійняти тебе на прощання? – киваю в знак згоди та вперше тону в його обіймах. Він чудова людина і заслуговує на більше, ніж я можу дати.
- Ми не прощаємося, Максе. Ми ж зможемо спілкуватися? Як друзі? Хоча б заради Роми.
- Я спробую, - випускає з обіймів.

- Дякую, - цілую його у колючу щоку та повертаюся додому, ні на секунду не сумніваючись у правильності цього рішення.
   Не можна триматися за людей. Потрібно триматися з ними.

---------------------

Макса ми відпускаємо , але не прощаємося. З ним ми ще зустрінемося тут.
Та для цього хлопця теж хочеться щастя)) про нього буде окрема історія)

Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити)