Читати книгу - "Хаврор для короля Зберегти твоє життя, Лада Астра"

– Знаєш Моно. Я дуже вдячна тобі за моє спасіння і роками не ставила тобі зайвих запитань. Так, як в принципі всі інші хаврори, але цього разу я не можу просто сліпо вірити твоїм словам. Я хочу знати всю правду, яка б вона не була. В мене дуже багато запитань і ти їх усі знаєш, але не довіряєш мені. То чому я маю вірити твоїм дивним застереженням? Ось що я тобі скажу Моно. Якщо ти дійсно бажаєш мені добра, то розповіси все як є. А якщо ти не готовий до цього, то і я не буду прислухатися до твоїх слів.

     Вперше в житті я бачила його таким – не впевненним і повністю розгубленим. Він було вже хотів щось сказати, але все ж стримався і тому я просто покинула кімнату. Нехай подумає і прийме рішення. Бо ці загадки, до всіх тих пригод, що мені зараз доводиться проживати, просто зводять мене з розуму.    

   Сьогодні я чекала на Рейнара читаючи книжку, а вірніше нервово гортаючи сторінки не особливо вчитуючись у сюжет. Відчувати роздратування до Моно не дуже приємно і до того ж дивно. Я звикла йому вірити і повністю довіряти з пів слова. Ніколи серйозно не задумувалася над його минулим. Поки це не торкнулося мене. Він щось знає і не хоче розповідати, не хоче відкриватись мені, а тільки лякає своїми попередженнями.

   Мої невеселі думки перервав король, що звично перенісся порталом до мене ввечері. Що правда, декілька днів я його не бачила та чула наскільки завантаженими були ці дні.

– Адалін, ти вирішила зайняти себе читанням? – поцікавився король, перекидаючи ногу на ногу.

– Вирішила відволіктись від реальності буття, – відповіла я, закриваючи книгу, з якої так нічого і не зрозуміла.

– І як, виходить? 

– Недуже. Певно реальність надто реальна, – не весело зітхнула я.

– Як пройшов твій сьогоднішній день? – між іншим поцікавився він.

– Якщо ти питаєш чи бачила я репортаж, то так, я його дивилася в Яшки, – відповіла я на не задане питання.

– Я не мав часу подивитися його, так що ти скажи мені як все пройшло?

– Більш ніж прекрасно. Твоя людина справжній професіонал і все дуже грамотно розвернув. Там вже не залишилося ніяких запитань. Тепер тільки подати справу у Горлум і гідність мого роду буде повністю відновлено, а пам'ять про Фрідріха поповниться ще одним кривавим фактом несправедливості, – задоволено розповідала я.

– Тоді, чому ти в поганому настрої? – допитувався Рейнар. І от я він так відчуває мене? Я ж ніби ніяк не проявила свого настрою при ньому, а він відразу все побачив.

– Це все через Моно. Він… Рейнар, а ти можеш мене перенести в оглядову кімнату? – раптово, навіть для себе, запитала я.

– Прямо зараз? 

– Було би не погано.

– Добре, іди сюди, – швидко погодився король.

   Я встала за ним і простягнула йому руку для переносу, але він нетільки взяв мою руку, а й різко потягнув мене до себе. Тому переносилися ми в тісних і не дуже, я б сказала, благопристойних обіймах.

– Ніби для переносу тільки рука потрібна чи я щось плутаю? – запитала я йому кудись у шию. З якоюсь ейфорією втягуючи в себе його аромат. 

    Ми вже хвилину стояли  в потрібній кімнаті і ніяк не могли відійти один від одного.

– Для переносу достатньо і руки, для мене треба більше. Я знов дуже скучав Ада, – зізнався він цілуючи моє волосся. 

   Божевілля. Це якесь божевілля. Нас оточує скільки перешкод, ворогів, нерозкритих таємниць і головне, загроза життю короля та і королівства в цілому, а ми просто стоїмо і обіймаємось, як звичайна закохана парочка.

 Я відірвалася першою і відразу, із зацікавленим виглядом, нічого йому не пояснюючи,  почала розглядати нескінченну безліч картин і портретів на стінах. 

– Може ти скажеш мені, що шукаєш і я зможу скоротити час пошуку? – обережно запитав позаду Рейнар.

– Мені потрібен портрет Вальмірії – першої королеви Віллорії, він має бути десь тут.

– Думаю він на тій дальній стіні знаходиться. Якщо я добре пам'ятаю, саме там розміщені древні правителі та зображення подій того часу.

     Ми відправилися до дальної стіни і вже напідході я помітила її. Ту саму жінку з мого сну. Як? Як таке можливо взагалі? Під портретом була табличка з написом “Вальмірія – перша королева Віллорії” і роки життя під низом. 

 Я завмерла нерухомо навпроти портрету і здивовано роздивлялася її риси обличчя.

– Ти пояснеш мені у чому справа? – спокійно поцікавився король.

   Звісно поясню, я ж не Моно. Мені нідочого говорити з Рейнаром загадками, тому присівши на стілець, що стояв поблизу нас, я все йому розповіла. І про дивний сон, і про Моно та його незрозумілу поведінку, і про те, що це саме Вальмірія приходила до мене. Тепер я була в цьому впевнена на всі сто відсотків. Портрет був магічним, тому дуже чітко зображав її і не втратив чіткості, навіть після стількох років. Але Рейнар чомусь, з усього того що я розповіла, виловив зовсім іншу інформацію, яка ненароком просочилася в загальну розповідь.

– І як часто тобі сняться подібні, як ти виразилася, звичайні кошмари? – напружено якось запитав він.

– Та не знаю. Періодично. Коли втомлена, або перезбуджена емоційно, інколи без особливих причин. Та ти не про те думаєш…