Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Привокзальний майдан… Безлюдний п’ятачок метрів десять на десять, з двох боків затиснений поміж блоком буфету і приміщенням для очікування потягу і придбання квитків. З третього — підходить вулиця, що веде із сусіднього району. На перехресті — старезний дуб. Кажуть, саджанець контрабандою провіз один із перших переселенців. І посадив його тут, як символ єднання з домівкою. Мовляв, з цього місця до Землі найкоротша віддаль. Крону дерева вже кілька разів обрізали, підганяючи під внутрішні стандарти, бо інакше вона могла б і до зовнішнього Купола дорости. Він же ж — Купол, замикає площу з четвертого боку. Саме там розташовані двері тамбуру, через який можна вийти назовні. Не обов’язково до потяга… Звичайний технічний вихід. Який з часом пристосували до потреб сполучення між модулями.

Бронехід зупиняється в кількох метрах від зовнішнього обводу модуля, і пасажири, максимально швидко заскакують у нього, як тільки відчиниться шлюз. Згідно правил безпеки…

На моїй пам’яті ще не було нападів на бронехід під час посадки, але ніхто не може гарантувати, що цього не трапиться у будь-який інший раз. Терра-201 не любить людей. І завжди готова нагадати про це кожному, хто злегковажить правилами. В усякому випадку, більшу чи меншу зграю птеродактилів можна бачити у небі, поруч з Куполом у будь-який час і за будь-якої нагоди. Та й тиранозаври — ні, ні, а пройдуть повз… Вірніше, промчать галопом, переслідуючи здобич. Хто бачив цих потвор, нехай і здалеку, чудово розуміє, що навіть з карабіном виходити супроти багатотонного броньованого монстра — вірна смерть. Тож і бажаючих перевірити не знаходиться. Принаймні останні сто років.  

А ще — потяг стоїть лише десять хвилин. Це теж наслідок багаторічного досвіду. Чомусь потвори, що більш-менш нехтують ним під час руху, аж скаженіють, коли бронехід зупиняється надовго. Чому? Загадка.. Яку теж ніхто не бажає вивчати, ризикуючи власним життям. 

Поки я споглядав крізь напівпрозору пелену захисного модуля невеличку зграйку птеродактилів, що кружляли над чимось, десь у кілометрі південніше, Ніка сходила в касу і вернулася з двома пластиковими прямокутничками, перекресленими навскіс бордовою смугою. Квиток на виїзд і він же — пропуск на вихід за межі безпечної зони. І доки ми його не анулюємо, влада не несе відповідальності за наші життя. Це наш вибір, і на весь час подорожі ми відповідаємо за себе самі.

— Як і ти і думав, до К-046 прямого сполучення немає. Є квитки до К-003. Там можна пересісти на потяг до К-062. А вже звідти є лінія до К-046. Загалом, подорож обійдеться нам у 12 золотих кредитів. Якщо без харчування…

— А скільки часу займе?

— Довідка не має точних даних, тому що маршрут змінюється і час у дорозі кожного разу інший. Але не менше вісімнадцяти діб.

— Угу… І усі ці вісімнадцять діб ти плануєш голодувати? — хмикнув я. — Ні, я звісно, полюбляю струнких дівчат, але ж не — мощі. Так що не вигадуй, оплачуй варіант «all inclusive». Чи я замало грошей дав?  

— Вистачить, — кивнула Ніка. — Повний пансіон обійдеться нам у 28 золотих.

— То й добре… Купуй.

— Гм… — Дівчина торкнулася пальцями підборіддя. — Тоді, може, хоч не весь маршрут одразу оплачувати? Мало що? Я візьму квитки до першої пересадки. А там — захочемо, продовжимо. Ні, вийдем. Може, плани зміняться? Навіщо даремно грошима розкидатися?

— Згоден, — кивнув я. — Роби, як вважаєш за потрібне. Моя справа — забезпечення доходу, а витрати і економія — твоє. Хто з нас двох розумніший? Готовий закластися, що не той, кого доволі часто б’ють по макітрі…

— Максим Коваль?

Захопившись розмовою ми навіть не звернули уваги на поліцейський дрон, що завис у нас над головами.

— Так.

— Вам належить пройти до відділку поліції. Негайно.

— Мене заарештовано?

— Ні. Потрібно уточнити деякі дані.

— У нас потяг через дві години.

— Це не займе багато часу. Прошу йти за мною. Не затримуйте самі себе.

— Макс! — тривога так і заплюскотіла в очах Ніки.

— Ну-ну, все гаразд… — чомусь я був певен у цьому. Можливо, тому що інтуїція категорично не озивалася. — Купуй квитки і чекай. Я швидко.

— Певен?

— Не перевірю — не дізнаюся. Але, якби щось серйозне, одним дроном поліція не обмежилася б. Тобі не знати?

— Так, — кивнула дівчина. — Я про це не подумала… Хотіли б арештувати — прислали б наряд.

Дрон летів трохи попереду, вказуючи дорогу. Не з потреби — хто ж у Куполі не знає, де міститься відділок, а тому що так належиться за правилами. І висів над головою до тих пір, доки я не штовхнув двері і не зайшов у приміщення.

До речі, не зважаючи на доволі буремне минуле, жодного разу ще тут не був. Зазвичай, усі пригоди — бійка чи які інші пустощі у громадських місцях — закінчувалися штрафом, який ланіста, або представник ліги сплачували на місці.

Невеличкий передпокій. Метра три на чотири. З одного боку = ще менша кімнатка відгороджена гратами. На протилежній стіні фанерний щит з випаленим нагорі написом «Увага! Розшук!» Під написом — кольоровий постер-календар. Чомусь за минулий рік. Можливо тому, що на ньому зображена Аліна Лелека, найгарніша дівчина К-019 за останні п’ять років. До речі, на плакатах і відео вона значно гарніша, ніж у житті. Не згадуючи вже про захмарні вибрики і капризи. Мені вистачило двох годин спілкування з нею, щоб не продовжувати знайомство. Теоретична насолода від сексу з красунею точно не покривала можливих проблем і головного болю, які гарантовано йшли у комплекті. Але, просто помилуватися нею, сперечатися не буду, приємно. Тим паче, у такому похмурому місці.