Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Пробіжимося швиденько по пунктах того, що відбувалося далі.

Перше, і найочевидніше: нікуди я втекти так і не змогла.

Друге, і злегка дурне: вирішила дати відсіч їхньому головнокомандувачу.

Третє, і найсмішніше: стратегія тієї дивної сіренької дівки подіяла, за поцілунком їхній головний монстр пастки не помітив. Навіщо він усіх жінок поспіль цілує? Традиція така в них, чи що? Чи він просто бабій? Хто ж їхніх сіреньких зрозуміє, що в їх традиціях робити, то усіх під ряд жінок в жертву віддають, то цілують.

Четверте і найсумніше: нічого в мене не вийшло, дивна сережка лише ледь помітно порізала його, зате мені дісталося міцно. І ось, коли я картинно розляглася під скелею і цілком удаю, що дохла лань (хоча так насправді і є), дивиться цей сіренький на мене, як на лайно якесь. Чи мені так здається? На їхні красиві моськи дивитися зазвичай приємно, але в цього ж обличчя все в шрамах, чого тут привабливого?

Кілька кроків і він уже біля мене, нагинається, а я покірно чекаю, коли мене позбавлять життя. Ну, як "покірно"? Соромно мені, ой, як соромно, що на монстра свій перший поцілунок витратила, хоч ніхто про це ніколи й не дізнається.

Спина болить, але це не критично, гадаю, за бажання зможу встати, а от втекти - це навряд чи. Найбільше болить рука, буквально вогнем пече, хіба від порізів так буває? А цьому, головне, хоч би хни! Подряпина! Прикро, дуже сильно прикро вмирати, немов сміття якесь. Ось зараз наступить на мене і піде далі, шукати свої плани. Чоловіки всі такі, через тебе проходять, через тіло, через душу і йдуть до нової вершини, щоб пройти і її теж. Спаситель, про що я думаю перед смертю? Губи горять від палкого поцілунку, щоки від його легкої щетини, груди від грубих ласк. Навіть шкіряна броня йому мене помацати не завадила. Професіонал!

- Що ж ти наробила? - холодний метал торкається моєї долоні.

Мені й так боляче, навіщо ще й рану мою колупати?! Садист, тварюка, монстр! Начебто думки мої читає, руку свою прибирає, але тільки для того, щоб другою відкинути волосся з мого обличчя. От наче знав, що я радію, що через них мені його не видно.

- Тепер я не зможу вбити тебе, - усміхнувся жорстоко, дивлячись мені в очі, нібито його слова щось значать для мене, - дружина.

Дружина? ДРУЖИНА?! Якого біса?! Міцна лайка полетіла в бік сіренького, майбутнього небіжчика, який посмів назвати мене цим словом. Після такого фольклорного потоку лайки часом навіть корчмарі та вояки затихали, запам'ятовуючи нові фрази й звороти та додаючи їх до власного лексикону. Але цей сірий тому і є великим і жахливим монстром серед монстрів, тож навіть не скривився. Головне, яке личко спокійне й умиротворене зробив, наче саме цього від мене й очікував.

- Чоловіче, я розумію, що для вас це буде новиною, але поцілунки ще ні до чого не зобов'язують. Є обряд, жрець і обручки, а головне, почути "так" від нареченого і нареченої. Чому від мене ви почуєте "ні", я думаю, вам зрозуміло?

Говорила я впевнено, немов не перебуваю в найдивнішій ситуації в житті. Сіренький на мене дивиться без емоцій, і зовсім стає не зрозуміло, що він із цього приводу думає. Трохи потішило, що на запитання моє він за інерцією кивнув, а потім подивився на мене з примруженим поглядом, ніби я в цьому винна.

- Ну і чого ти на мене дивишся, як баран на нові ворота? Вбивай, давай, скільки мені ще тут лежати?!

Картинно відкинулася назад і застогнала, намагаючись рукою в траві знайти свій меч. Чоловік завис, хоча, коли до постільних забав справа йшла, міркував ще і як швидко.

- Ну, що ти чекаєш? - відкрила одне око й невдоволено надула губки. - Я сама себе вбити не можу! Тож давай, ворушись уже!

Розляглася на траві, намагаючись не звертати уваги на те, що монстр на коліно одне біля мене припав і дивиться на мене, як на звірятко кумедне.

- Я ж сказав тобі...

Договорити він не встиг, бо я, нарешті, знайшла руків'я свого меча і від радості навіть сіла.

- Чоловіче, це я вам кажу! Кільця, жрець і два "так"! Усе, інші способи крім шлюбного обряду я не приймаю! Тож будьте ласкаві виконувати власні обіцянки. Останнє бажання було? Було! Тож давай, виконуй, а то ви чоловіки, коли треба, вічно кінчати забуваєте, тільки язиком мелете гаразд.

Головнокомандувач закашлявся на останній фразі. Фиркнула йому в нахабну пику і назад на травичку вляглася, щоправда, цього разу боком, щоб обличчя моє усміхнене не бачив. За ручку меча взялася, усмішку з обличчя прибрати не змогла, чекаю слушного моменту. Ледве я закінчила говорити та відвернулася від нього, головнокомандувач почав злобно шипіти.

- Не обзивайте мене! - гаркнула я, дещо розлютившись.

- Ти знаєш нашу мову? - видав здивовано сіренький.

- Усі мови, коли ними лихословлять, схожі, за інтонацією зрозуміло. Тож досить тут викаблучуватися, і обіцянку виконуйте, я свою частину виконала.

- Яку ще частину? Ти бажання загадала - я виконав. Що ще не так?

Який бідний чоловік, одружений, за його словами, тільки кілька хвилин, а вже мріє про розлучення.

- Ну, так воно останнє, скільки тебе вмовляти? Убивай, давай! - вимагаю в нього з конкретним таким наїздом.

- Ти що жити не хочеш? - видав монстр через хвилину роздумів.