Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

Робін відпила ледь теплого чаю і нічого не сказала. їсти кортіло страшенно. Але на думку про страви з м’ясом її пробивав піт.

— Це ж точно не перше вбивство, правда? — риторично спитав Страйк, темними очима поглядаючи на назви сортів пива над шинквасом.— Відрубав їй голову, відрізав руки й ноги, якісь частини тіла забрав. Хіба це не вимагає підготовки?

— Мабуть, що так,— погодилася Робін.

— Це було зроблено заради втіхи. В нього там у ванній була одноосібна оргія.

Робін уже не знала, голод її мучить чи нудота.

— Маніяк-садист, який образився на мене й вирішив поєднати два хобі,— вголос міркував Страйк.

— Це схоже на котрогось із твоїх підозрюваних? — спитала Робін.— Чи коїв хтось із них раніше вбивство, про яке ти знаєш?

— Так,— відповів Страйк.— Віттакер. Він убив мою маму.

«Але у геть інакший спосіб»,— подумала Робін. Голка прикінчила Леду Страйк, а не ножі. З поваги до Страйка, який здавався дуже похмурим, вона не озвучила цієї думки. Тоді пригадала ще дещо.

— Ти ж знаєш,— обережно почала вона,— що Віттакер цілий місяць тримав у своїй квартирі мертве тіло іншої жінки?

— Так,— відповів Страйк.— Чув про це.

Новина дійшла до нього під час перебування на Балканах — від сестри Люсі. Страйк знайшов фото, на якому Віттакер входить до суду. Колишнього вітчима було годі впізнати — коротка стрижка, борода, тільки застиглі золоті очі лишилися ті самі. Якщо Страйк правильно запам’ятав, Віттакер стверджував, що боявся «нового безпідставного обвинувачення» в убивстві, тож спробував муміфікувати тіло небіжчиці, загорнувши в пакети на сміття і сховавши під підлогою. Захист перед неприхильним суддею наполягав на тому, що до такого нетрадиційного рішення проблеми спричинилося зловживання наркотиками.

— Він же її не вбивав, так? — спитала Робін, намагаючись пригадати, що саме читала у «Вікіпедії».

— Вона була вже місяць як мертва, тож не думаю, що з розтином було все просто,— відповів Страйк. Вираз його обличчя був той самий, який Шпеник нещодавно назвав «пикою».— Особисто я ставлю на те, що він її вбив. Це як має не щастити чоловіку, коли двоє його подружок вмирають, а він же їм нічого не робив? Віттакер любив смерть, любив трупи. Казав, що в підлітковому віці працював гробарем. Трупи його заводили. Люди гадали, що то він такий затятий гот чи дешевий позер — ці його некрофільські вірші, «Сатанинська біблія», Алістер Кроулі й усе таке,— але Віттакер був лиходієм, аморальним покидьком, який усім так і казав — що він лиходій і аморальний покидьок. І що з того? Жінки аж перекидалися, так мчали до нього. Мені треба випити,— заявив Страйк.

Він підвівся і пішов до шинкваса.

Робін дивилася йому в спину, трохи збентежена таким спалахом гніву. Думка про те, що Віттакер є подвійним убивцею, не була підтверджена в суді, її не підкріплювали, наскільки знала Робін, зібрані поліцією докази. Вона звикла до того, що Страйк наполегливо й ретельно збирає і документує факти, раз у раз повторюючи: «чуття» й особисті переконання можна брати до уваги, але вони не можуть диктувати напрям розслідування. Та звісно, коли йдеться про Страйкову власну маму...

Страйк повернувся з пінтою світлого елю марки «Ніколсонз» і двома меню.

— Вибач,— буркнув він, сівши і зробивши великий ковток.— Замислився про речі, про які сто років не думав. Про ту кляту пісню.

— Так,— озвалася Робін.

— Чорт забирай, та не може це бути Кореш,— у розпачі мовив Страйк і провів рукою по густій кучерявій чуприні, на якій

від того жесту навіть сліду не лишилося.— Він — професійний бандит! Якби він дізнався, що я дав проти нього свідчення, і захотів би помсти, він би мене просто пристрелив. Не став би він вовтузитися з відрізаними ногами і химерними текстами, привертаючи до себе увагу поліції. Він — людина ділова.

— А Вордл і досі гадає, що це він?

— Так,— відповів Страйк,— але він незгірше за інших знає, що процедура анонімних свідчень — така, що там нічого не просочиться. Бо інакше по всенькому Лондону лежали б мертві поліціянти.

Від подальшої критики Вордла він утримався, хоч це і вартувало зусиль. Той поводився помірковано і допомагав, а міг би чинити Страйкові перепони. Страйк не забув, що коли лондонська поліція минулого разу мала з ним справи, то його протримали в кімнаті для допитів аж п’ять годин — головно з примхи ображених офіцерів.

— А що ті двоє, яких ти знаєш з армії? — спитала Робін притишеним голосом, бо за сусідній стіл сіла група офісних працівниць.— Брокбенк і Лейнг. Чи вони когось убили? Тобто,— додала вона,— я знаю, що вони солдати, але так, щоб не в бою?

— Я не здивуюсь, якщо Лейнг когось прикінчив,— відповів Страйк,— але наскільки мені відомо, на момент, коли він сів, такого не було. Він порізав ножем колишню дружину — зв’язав і порізав. Сів на десять років, і не думаю, що там його перевиховали. Вже чотири роки як на волі — купа часу, щоб вчинити вбивство. Я тобі не сказав — я в Мелроузі зустрів його екс-тещу. Вона гадає, що після в’язниці Лейнг поїхав до Ґейтсгеда, а нам відомо, що 2008-го він міг проживати в Корбі... але,— додав Страйк,— вона мені також сказала, що він був хворий.

— Хворий на що?

— Якась форма артриту. Деталей вона не знає. Чи могла недужа людина зробити те, що ми бачили на тих фото? — Страйк узяв меню.— Так. Я вмираю з голоду, а ти вже два дні харчуєшся чипсами.

Страйк замовив сайду з картоплею, Робін — «сніданок орача». Тоді Страйк знову змінив тему.

— Тобі жертва була схожа на двадцятичотирьохрічну?

— Я... в-важко сказати,— відповіла Робін і не зуміла відкинути образ голови з круглими гладенькими щічками й інеєм на білих очах.— Ні,— додала вона по короткій паузі.— Я подумала, що вона... молодша.

— От і я теж.

— Здається, я... до вбиральні,— сказала Робін, підводячись.

— Ти в нормі?

— Треба попісяти — забагато чаю випила.

Страйк подивився їй у спину, тоді допив пінту й обміркував те. про що не казав поки що ані Робін, ані комусь ще.

В Німеччині жінка-детектив показувала йому дитячий твір. Страйк пам’ятав