Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Залишок шляху до нашої стоянки я намагалася зрозуміти, що цей демон хотів сказати цим своїм «не дурень». Він же ні на що не натякав?

За роки у шлюбі я надто звикла, що відверта чоловіча увага до мене може обернутися щонайменше посіченою спиною для мене ж, а для необережного шанувальника навіть стратою. От і зараз мимоволі шукаю приховані підтексти у почутому. Намагаюся збагнути, чи не мав на увазі Бранн те, що він не хоче накликати на себе чийсь гнів, зазіхаючи на те, на що зазіхати йому не можна.

Але ж це не може бути так. Ніхто тут, крім Торі, не знає ні того, хто я, ні навіть, який мій справжній вигляд. Швидше за все, демон мав на увазі лиш те, що навіть його цікавість не робить мене для нього привабливішою. І це… дуже і дуже добре, хоч і незвично. Залишається лиш сподіватися, що я не помиляюся і не обманюю себе заради заспокоєння.

Тим паче що я маю більш серйозні причини для тривоги. Навіщо Калваг послав когось шпигувати за мною? Він же не знає, що це я була тією, хто вночі перешкодив королю розважитися з Хефі.

А якщо здогадується?

Заспокоївшись тим, що принц Адлар мене не видав, я надто розслабилася і забула, що мене можуть якось вирахувати. Але якщо замислитись… хто ще міг це зробити?

На сходах був Калваг зі своїми людьми, отже, втекти з поверху винуватець точно не міг. Звідси випливає, що цей хтось сховався в чиїйсь кімнаті.

Ніхто з гвардійців не став би покривати такий вчинок перед Танрагосом. Я вже мовчу про те, щоб самому заступитися за дівчину, та ще таким не чоловічим способом. Маємо ще один висновок – втікача вкрив хтось із демонів. Про те, щоб підозрювати в метанні чобота когось із них, навіть не йдеться.

Торі була у кімнаті. Прислугу, яка працює в заїзному дворі, можна не враховувати. Мало хто б на таке зважився. От і виходить, що найімовірніші підозрювані – я та Оддет. А вона майже напевно була внизу і вечеряла, коли Калваг йшов зі спільної зали. Залишаюся лише я. А тут ще й принц наказав наглядати не тільки за принцесою, а й за її служницями. І за відьмою Мар зокрема.

І Мартан побив шпигуна, посланого за мною.

Калваг все зрозуміє.

І Танрагос також.

Мені кінець.

Ноги приростають до землі і я, вхопившись за стовбур найближчого дерева, з жахом дивлюся на вози, що видніються попереду за деревами, намагаючись збагнути, що мені тепер робити, як поводитися, як взагалі бути? Тікати здається найочевиднішим і найрозумнішим, на перший погляд. Але чи вийде у мене? І чи не зроблю я цим лише гірше? Богине, за що мені це все?

Бранн, що йшов попереду, робить ще кілька кроків, а потім теж зупиняється й обертається до мене, запитливо піднявши брови.

− Ну, і чого ти знову злякалася? – цікавиться здивовано.

− Ви всі відчуваєте, коли хтось боїться? − виривається у мене несвоєчасне питання.

– Відчуваємо. А що тут складного? − посміхається криво бородач, йдучи назад до мене.

Я про всяк випадок відступаю за дерево, хоч і розумію, що воно мене не врятує, раптом що.

– От зараз ти дуже боїшся. Але мені так здається, що не мене, – повідомляє він, вдихнувши шумно повітря. − Я тебе не лякав, і ти досі йшла спокійно. Отже, щось надумала собі дорогою. Ду-у-уже страшне.

Зупиняється за кілька кроків від мене, знову склавши руки на грудях. І знову підморгує. Я… не знаю, як реагувати на його підморгування. І взагалі на підморгування. Що вони означають?

− Ну і? – вичікувально схиляє голову набік.

− Що «ну і»? – уточнюю обережно.

− Чого трясешся знову? Кажи вже.

– Навіщо?

– Що за дивне питання, жінко? − з досадою цокає язиком демон.

– І що тут відбувається? − лунає раптом позаду мене ще один голос, змусивши тихо скрикнути, сахаючись убік і тримаючись за серце. У ніздрі б'є насичений запах м'яти з чебрецем, які я знову дивом не впустила, і це трохи приводить мене до тями.

Цей бісів Мартан. Як він тут опинився так непомітно?

− Та от відьмочка йти до обозу чогось боїться. Намагаюся з'ясувати, чого, − наче щось цілковито звичайне, пояснює Бранн своєму товаришеві.

− І чого ж ви боїтеся, пані Мар? – червоноволосий демон теж повертає до мене голову з відвертою цікавістю в очах.

От чого вони хочуть від мене? Навіщо їм ці розпитування?

– А що трапилося з тим… шпигуном? – ухиляюсь від відповіді.

− Не думаю, що вам це хочеться знати, − знизує плечима Мартан.

Але я й так здогадуюсь тепер. І від цього мені стає зле.

– Але… але… навіщо? − схлипую, відчуваючи, як підкочує до горла нудота. 

– Бо йому не вистачило мізків забратися геть, поки я давав йому такий шанс, – холодно повідомляє демон.

– Він… виконував наказ, – шепочу я хрипко.

Усвідомлювати, що я просто пішла, коли когось… Ні, не можу про це думати. Мені погано стає.

– Так. Наказ піти й, якщо буде така можливість, придушити відьму в лісі, поки ніхто не бачить, – на губах Мартана з'являється цинічна усмішка.

– Що? Чому? − Мені здається, що я зараз точно впаду. − За що?

− Чоботями влучно кидаєтеся, − рівним тоном припечатує Мартан.

– Богиня пресвітла, – видихаю, знесилено привалюючись до дерева, за яке досі трималася.

З грудей вириваються судомний схлип. От і все. А я ще гадала, знають вони, чи ні.

– Король уже знає, так? Він мене вб'є. Будь ласка... Відпустіть мене. Дозвольте мені піти з обозу. Я нічого поганого нікому не зробила.

– Ні, – твердо відрізає Мартан. – Наш… принц бажає, щоб ви й далі їхали з принцесою до Раграста. А помсти короля Танрагоса можете не боятися. Ми за вами наглядаємо. До того ж увечері кортеж уже буде у Вардені й людському королю стане не до вас.

Те, що до Вардена залишилося їхати тільки півдня, викликало б у мене полегшення, якби так не турбувала решта всього, сказаного демоном.

Я надто добре знаю Танрагоса, щоб хоча б допускати думку, що він комусь пробачить образу. А нічну подію мій колишній чоловік вважає саме образою, та ще й страшною.