Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

— Нічого не розумію, Магдо.

— А дарма.

Вона стягнула рукавички. Кошовий допоміг зняти зволожіле від листопадового дощу пальто, струсив, почепив на краєчок дверей, для чогось провів долонею по чорному каракулю згори вниз. Магда тим часом вмостилася в крісло, витягнула ноги, прикрила повіки й заговорила далі, мовби в порожній простір:

— Ви не відчуваєте настроїв у Львові. Поляки не подарують, на вулицях уже ведуться дивні розмови. Задоволених з того, що відбулося, серед наших нема. І не забувай, Климентію — нас більше.

— Це погроза? Тебе хтось раптом уповноважив попередити?

Повіки піднялися. Тепер Магда дивилася просто на Клима.

— Ти зараз кажеш те, в що сам не віриш.

— Вибач. У такому разі, для чого розмова?

— Влада не в того, хто здобув, а в того, хто втримав, — відповіла вона. — Я дуже боюся, що спроба перебрати владу у вашої, тієї, як її, Національної Ради, вийде не такою мирною.

— У місті стрільці. Їде підкріплення з Чернівців.

— Подумай сам. Хто вони, ваші вояки? Добровольці, люди, поза сумнівом, сміливі та відважні. Більшість пройшли фронт, обстріляні, мають бойові заслуги. Але, Климентію, проти них — не менш мужні, добре вмотивовані люди. Які, до всього, місцеві. Тутешні поляки знають Львів, Мов власне помешкання, — вона витримала паузу, потому додала: — Ще я чула, частина стрільців розходиться по домівках.

— У нас не військовий переворот, — стримано мовив Кошовий. — Тим більше, не військова диктатура. Зараз пишеться Конституція, де всім меншинам обіцяють рівні права. Здається, я не раз говорив тобі про це.

— Але поляки — не меншина! — вигукнула Магда й рвучко підвелася. — Як ви не розумієте цього! Поляки не приймуть усе покірно, огризатимуться! Саме так налаштоване місто.

— Ти говориш за весь Львів? Відколи?

— Я переказую тобі настрої. Якщо ти не готовий слухати — твоя справа. Коли вже ваша влада, то треба робити все, аби не лилася кров! А до того йде!

З цими словами вона пішла в спальню, грюкнувши дверима. Постоявши на місці, Кошовий, не знаючи, як реагувати, сів у крісло, з якого щойно підвелася Магда, й закурив. Витратив дві цигарки, перш ніж прийняв рішення: вдягнувся, взяв револьвер і рушив у холодну ніч.

До Народного дому не дійшов — добіг. Мав потрібну перепустку, тож варта не зупинила. Арсенича відшукав не відразу, довелося пошукати по класах і кабінетах. Застав старшину на другому поверсі, він стояв біля столу, на який прилаштували польовий телефон, і слухав, міцно притиснувши трубку до вуха. Побачивши Клима, кивнув, водночас заговоривши, й на мить склалося враження — наказ Павло віддає йому:

— Не хочу більше цього чути, товаришу! Не кажіть мені, чого у вас там нема! Краще доповідайте про виконання! Все!

Грюкнувши слухавкою об важіль, Арсенич прогудів, звертаючись до всіх присутніх — крім Кошового, жодних цивільних тут не було:

— Вони мені торочать, що не мають підривників! Такого не може бути! Це саботаж, і я доповім командуванню!

— Ти про що? — поцікавився Клим.

— Про оце саме! — палець старшини націлився на телефонний апарат. — Військова таємниця, але тобі скажу, ти свій, перевірений сто разів. Мною особисто.

Узявши Кошового за лікоть, Арсенич вивів його в коридор, подивився в темне вікно, пробурчав крізь зуби, вже тихіше:

— Чорт знає, що робиться. У Перемишлі домовилися з ляхами про перемир’я. Відпускаємо полонених, вони визнають нашу владу, погоджуємо лінію розмежування вздовж Сяну. Але там півтори тисячі добровольців порозбігалися, щойно отримали амуніцію та пайок на складах!

— Дезертирство.

— Так і є! Це нам тут, у Львові, треба знімати яку сотню, відправляти в Перемишль, наводити там порядок! Хіба їм там порядку не потрібно? А до поляків підкріплення підходить, там не тікають! Є наказ підірвати міст через річку, відрізати береги. У них, бач, саперів катма!

— Саботаж.

— Дурість і легковажність! — відрубав Павло. — Взяли владу дуже легко. Вирішили — далі теж піде просто. У місті вже стріляють, причому — нашим воякам у спини. Ховаються на горищах чи в глухих дворах. Відстрілюють патрулі, забирають зброю.

Клим спохмурнів.

— Багато таких випадків?

— Не має значення. Один, три, десять... — Арсенич махнув рукою. — Це, як то кажуть, тенденція. Боюся, чим далі, тим гарячіше буде.

— Чому ж я прийшов, — Кошовий сіпнув старшину за рукав. — Місто просякнуте такими настроями. Я — людина цивільна, не маю жодних прав чи повноважень. Ти можеш донести, кому треба.

— Аби командував військом — напевне, — кивнув Павло. — А так лише передаю накази. Здається, на фронті добровольці мали більше порядку, ніж тут і тепер.

— Але захищатися ж треба!

— Звичайно, — старшина почав натоптувати файку. — Якими силами? Нема стільки патрулів, щоб утримувати кожну вулицю. Ми ледь забезпечуємо охорону міського центру. Ще ж злодії під шумок пожвавилися, поліції ж нема на них, а приборкувати шумовиння — не стрілецька справа. Тому надія — на вас.

— На мене? — Клим здивовано тицьнув себе пальцем у груди.

— На цивільних. Політиків. Військові справу зробили. Київ, Велика Україна, нас уже визнала. А їх, своєю чергою, так само визнає та підтримує Європа. Поляки мають підкоритися та поважати наш вибір.

— Хто тобі це сказав? — Кошовий зараз пригадав усі розмови й суперечки з Магдою. — Павле, змусити когось поважати себе можна двома способами. Якщо опонент готовий домовлятися і справа — в умовах договору. Або — якщо він слабший за тебе. Жоден варіант із поляками не проходить.

— Хочеш сказати — вони сильніші?

Арсенич націлив на Клима свою коротку люльку, мов револьверне дуло. Ще трохи — і звинуватить у зраді, це читалося по очах. Навіть майнуло: ось гукне когось, підбіжать стрільці, арештують. Мовби сила думки спрацювала: по коридору почулися швидкі важкі кроки, відволікаючи Павла, й із-за рогу вибігли двоє вояків.

В одному Кошовий упізнав Карпа Семчишина.

Стрілець теж його помітив, мазнув поглядом, заговорив до Арсенича.

— Там знову стріляють.

— Де? — старшина подався вперед, тут же витрусив файку на підлогу, машинально розтер попіл каблуком, запхав люльку до кишені. — Яка різниця, вперед!

Заскочивши до кімнати, за мить вибіг звідти з «манліхером» та прихопивши ще трьох із тих, хто був вільним. Кошовий поквапився за вояками, хоч його