Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Карета зупинилася, у вікно зазирнув Сезер. Він глянув на заплакане обличчя графині, потім відчинив мовчки двері, підхопив Лізетт на руки.
  — Ходімо за мною, княгине, – звернувся він до Херувіми, – я відведу вас в безпечне місце, доки не вщухне баталія.
  — Що з князем?

  — Він у порядку.

  — Ти обмовився, Сезере. Херувіма не княгиня, а графиня. А мої сили… вони незабаром повернуться, тоді я знову захищатиму кордон, — запротестувала Лізетт. — Просто… я вперше зіткнулася з подібним, в голові не вкладається, як землі взагалі мене послухалися?!
Воїн звузив очі, піднімаючись крутою кам'янистою стежкою до старого, замощеного в деревах, будиночку.
  — Я не помилився, коли назвав Сніжанську княгинею. Вона, — здоровань сердито кивнув головою, вказуючи на неї, – на своє лихо відмовилася від долі!

Душа Сніжанської впала до ніг. Вона різко зупинилася, холод пронизав її тіло, їй пригадалися ті відчуття, як вперше потрапила на вахнархські землі. Звідки цей велетень знає про неї?! Херувіма ховає погляд, обганяючи Сезера швидким кроком. Лізетт зацікавлено провела її очима: що ж приховує ця жінка? Чому в її блакитних очах незмінно океан печалі та горя? Хотілося, щоб вона підтвердила чи спростувала слова воїна. Але вона біжить вперед, ховаючись у накидці. Лізетт заспокоює себе, – ще не час.

***

Лізетт відновлювала сили спочиваючи на канапі. Вставати ще важко, тіло відмовлялося її слухати. У короткі хвилини бадьорості, вона спостерігала за Сніжанською, хотілося покликати її, попросити сісти поряд й розповісти про все, що хвилює її душу. Уявна сіра завіса висіла над головою Херувіми, як ознака таємниці. Хвилювала Лізетт й тривога про чоловіка: як він? Що зараз відбувається на кордоні та що стало з ворогами? На серці спокійно – хороша ознака, отже, з ним усе добре. «Нехай він знає, що я в безпеці». Звичайно, Сезер передав йому звістку про її самопочуття, а ще й про те, кого вони зустріли по дорозі.
  — Херувіма ...
  — Ти прокинулася, люба. Я зробила тобі пов'язку з трав'яних настоянок, які знайшла в коморі прихистку. Тому не лякайся, як побачиш свої перев'язані ноги, руки, так треба... Поспи ще, то на користь.
  — Не можу я спати, всередині усе перевертається поруч із вами. Гадаю, чи я ваша донька… – Лізетт підвелася з м'яких подушок. — Батько знає правду, це він міг забрати мене у вас!
  — Ні, люба… навіщо це йому?.. – Херувіма пройшла до ліжка, обхопивши руками плечі княгині. — Він не повинен був... він знав, що...
  — Про що він знав, Херувімо? Не мучте мовчанням, благаю, скажіть… – сльози повисли на віях Лізетт. Вона простягла руки вперед, сподіваючись, що графиня схопиться за них й не відпустить.

Сніжанська з побоюванням пригорнула дівчину, боячись відчути в цей момент щось злісне, вороже. Але натомість відчула сплеск подібної сили з якою, на своє лихо, якось зустрічалася. На відміну від тієї владної сили, Лізетт випромінювала чуйність, тепло та здатність до глибокої любові й співчуття. Херувіма опустилася перед ліжком на коліна, ще дужче стиснувши Лізетт в обіймах.
  — Не можу… я не можу скинути на тебе цей біль не з'ясувавши, чи справді ти моя донька.
  — Твоя, безперечно, Хері. – Лізетт міцніше ухопилася за лікті жінки, вдихаючи аромат півонії на її шкірі. — Я так хочу бути твоєю!

Вони обидві плакали обійнявшись у тиші. Роками сповнені мук душі, їх біль угамувало щире каяття та любов. Кожна була впевнена: Лізетт, що нарешті перед нею рідна мати; Херувіма, що обіймає свою померлу дитину. І нехай вісімнадцять років тому графиня не бажала появи того порочного дитяти, всупереч усьому – так буває, втративши, жінка усвідомила, яким важливий для неї було те немовля.