Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Я відчуваю, що в мене мороз пробігає по шкірі. 

 — Може, викликати лікаря? — запитую з дурнуватим виразом обличчя. 

— Лікаря не треба. Прибирання, — він дещо насуплюється. — Ти здався мені розумним хлопцем, я помилився?

— Я подумав, що ви поранились, — відводжу погляд від його рук. — Вибачте. зараз все зроблю. 

Він киває і очікувально дивиться на мене. 

Я повертаюся і йду до ліфта. Коли спускаюсь донизу, то відразу бачу начальника охорони, він розмовляє з охоронцем з  першого поверху. Підходжу до них і кажу: 

 — Господар сказав направити до нього хлопців на прибирання. 

— Дмитре, візьми Вову і Сеню і йдіть на прибирання, — звернувся він до охоронця першого поверху, Дмитра. 

— Добре, — він киває і йде. 

— Ну, тепер ти, схоже, повністю в курсі, що тут відбувається, — голова охорони уважно дивиться на мене. 

 — Схоже на це, — я киваю. 

— Ці дівчата самі сюди приходять. Якщо їм щастить, вони за півроку заробляють собі стартовий капітал. Багатьох відпускають. Але бувають і інші випадки, — він зітхає. — Думаю, ти розумієш, що якщо скажеш комусь хоч слово, сам теж в живих не залишишся?

 — Розумію, — я киваю. — Ну, я завжди, де б е працював, старався в справи господарів не втручатися. Це не моє діло. 

— І це дуже мудро, — схвально каже він. — Добре, хай хлопці приберуть, а ти йди до хазяїна, сьогодні будеш його супроводжувати по будинку і, завтра, якщо він кудись поїде, теж. 

 — Добре,  — кажу я. 

Йду на свій пост біля спальні господаря. але він уже нікуди не виходить. Тому, коли закінчується моя зміна, я йду до своєї кімнати. У нас одна кімната на чотирьох охоронців. але один вихідний, а двоє зараз на зміні, тож цю ніч я в кімнаті сам. Приймаю душ і вже збираюся лягати спати, як на телефон приходить сповіщення.  Відкриваю його і бачу, що мені пише Адмін. 

"Він жорстоко вбив її. Мучив, спускав кров. Затулив рота кляпом і гвалтував. В процесі вона померла. А ти стояв за дверима в цей момент." 

“Що я міг зробити? Я не знав, що таке станеться. Якби знав, то, можливо, спробував би допомогти їй втекти. Хоча навряд чи це вдалось би…”

"Проти таких, як він, є тільки один засіб. І не кажи, що він не заслужив."

Я зітхаю. Зараз розумію, що він правий. Але визнати його правоту — це значить, схвалити анархію. Бо поряд із явними покидьками. такими, як цей Тищенко, можна почати “карати” і невинних людей. Зараз, у вік інтернету можна зібрати таку “петицію” на будь-кого…

"Розкажи, як відбувається ваше голосування, — пишу я. — Що може бути причиною для того, щоб “покарати” винного? І чи не можуть при цьому постраждати ті, хто не винний, а на кого здійснили наклеп?”

"Добре. Спочатку люди виставляють когось. Причиною може бути  будь-яка

несправедливість. На етапі виставляння ніхто не модерує заявки. Але коли заявка набирає двадцять тисяч голосів, вона відправляється на модерацію до мене. І тоді я перевіряю підсудного з ніг до голови. Я дізнаюсь все. Ти вже мав бачити, що мої здібності в сфері ІТ практично безмежні. Я завжди дізнаюсь правду." 

“А хто здійснює вирок? Ти сам?”

"Ти хочеш занадто багато, Ніку. Але я тобі довіряю, і тому відповім, незважаючи на те, що зараз ти все ще не на моєму боці. У мене є виконавці, спеціалісти різних профілів. Але інколи доводиться і самому. Як от цього останнього разу, якби ти дав мені вбити його, ця дівчина б вижила."