Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

Чи має вона хоча б тривожну кнопку, щоб скористатися нею, якщо впаде?　

Нарешті двері відчиняються — на порозі стоїть Маргарет і дивиться на неї, кліпаючи від сонця.　

— Олівія, — слабким, тремким голосом промовляє вона. Її обличчя розпливається в повільній здивованій усмішці. — Я… не… очікувала… на тебе… — каже Маргарет, задихана від зусиль, яких їй коштувало дійти до дверей.　

Певно, сьогодні добрий день, думає Олівія. Вона знає, що деменція приходить і йде, що в деякі дні голова в неї ясніша, ніж в інші.　

— Подумала, ви будете раді приємному товариству, — каже Олівія, входячи всередину. — Пол хотів приїхати, але сьогодні не зміг, — додає вона.　

Літня жінка чимчикує до вітальні й повільно опускається у крісло-гойдалку. Телевізор працює тихо, внизу екрана пробігають титри. Жінка важко тягнеться по дистанційний пульт і вимикає його. Тепер, коли вона тут, Олівію поглинає сум. Від того, що життя врештірешт зводиться до цього. Цієї самотності, цього чекання — на вечерю, на гостя, на смерть. Олівія сідає на диван обличчям до Маргарет. Повітря затхле, їй кортить відчинити вікна, але навряд чи Маргарет сподобається протяг.　

— Можна я зроблю вам чаю? — пропонує вона.　

— Це… було б… гарно… — відповідає стара.　

Олівія прямує на кухню й риється довкола, шукаючи все, що потрібно для чаю. Це забирає небагато часу. Чайник на плиті, чайні пакетики на стільниці, а кухлі вона знаходить у першій шафці, яку відчиняє. У холодильнику є картонка молока. Вона нюхає його — начебто нормальне. Власне, холодильник здається відносно добре наповненим.　

Коли чай готовий, вона відносить його до вітальні.　

— Скажіть мені, хто приходить вам допомагати, — просить Олівія. І терпляче слухає, коли Маргарет розповідає їй про свої домовленості й про те, як сподівається незабаром отримати соціальну допомогу.　

— Гадаю, вам подобається, коли до вас приходять, — каже Олівія.　

— Кілька гостей буває. — Маргарет називає кількох друзів, які регулярно приходять, якщо можуть.　

— А ще Пол вас відвідує іноді, — завважує Олівія, відчуваючи укол провини за те, що робить.　

— Не дуже часто, — похмуро каже Маргарет — перший натяк на її дратівливу натуру. — Я дзвоню йому, але він ніколи не приходить.　

— Упевнена, він приїжджає так часто, як може, — заспокоює Олівія.　

— Поліція приходила.　

— Он як? — насторожується Олівія. — Чого вони хотіли?　

— Не пам’ятаю.　

Вона сьорбає чай.　

— Тобі варто приїжджати частіше, — промовляє Маргарет. — Ти добре товариство.　

— Ви, мабуть, не пам’ятаєте, коли востаннє Пол був тут, — припускає Олівія.　

— Ні, — визнає жінка. — Моя пам’ять не дуже добра, ти ж знаєш.　

Серце Олівії падає.

— Тому я веду щоденник, — повільно продовжує Маргарет. — Потроху пишу щодня, щоб зберігати гостроту розуму. Лікар каже, мені це на користь. — Вона вказує на шкіряний записник, що виглядає з-під газети на кавовому столику. — Щодня туди щось записую: погоду, хто приходив.　

Олівія відчуває, як її серце починає болісно битися.　

— Яка слушна ідея. Коли ви почали його вести?　

— Деякий час тому.　

— Можна поглянути?　

Олівії потрібно бачити, що записала жінка 29 вересня. Маргарет киває, і вона гортає сторінки, сподіваючись відшукати потрібну дату. Але в щоденнику панує безлад. Здебільшого він порожній, слова виведені тремкою рукою посеред сторінки, з якимись випадковими датами, і всі вони видаються безглуздими. Майже жодного зв’язного речення ніде немає.　

— Можеш принести нам ще чаю, Рубі, дорогенька? — питає стара.　

Розділ двадцять шостий

Вебб вирішує, що в повсякденному одязі Ларрі Гарріс має не такий упевнений вигляд. Коли детектив бачив його востаннє, той був у костюмі без піджака, з послабленою краваткою — типовий менеджер, що повернувся з ділової поїздки. Сьогодні, у джинсах і старому светрі, Гарріс явно не має тієї постави чи впливу. А може, йому просто незручно, що його притягнули на допит до поліційного відділку. Це зазвичай нервує людей. Особливо коли їм є що приховувати.　

У кімнаті для допитів Ларрі дивиться в стіл. Йому зачитали його права. Поки що він відмовився скористатися правом на адвоката.　

— Ларрі, ми знаємо, що ви бачилися з Амандою Пірс. Він заплющує очі.　

— Дружина розповідала вам? Що нам це відомо? Гарріс киває. Вебб чекає, доки він розплющить очі. Нарешті це стається. Він дивиться на Вебба й говорить:　

— Я бачився з нею кілька тижнів. Ми іноді зустрічались у тому готелі. Не знаю, що вона розповідала чоловікові. — Він червоніє. — Це було неправильно, знаю. Я не мав цього робити. Я цим не пишаюся.　

— У нас є дати з камер спостереження, — каже Вебб. — Ви зустрічалися з нею в готелі «Парадиз» починаючи з липня. Були там у четвер перед її зникненням, двадцять шостого вересня. Після подальшої п’ятниці її ніхто не бачив. Отже… що сталося тієї ночі в готельному номері, Ларрі? Вона сказала вам, що все скінчено?　

Гарріс твердо хитає головою.　

— Ні, все було так само, як зазвичай. Ми чудово ладнали. — Він відкидається на стільці, ніби свідомо приймаючи більш відкриту позу. — Послухайте, ми не те щоб були закохані. Я не збирався кидати заради неї дружину чи ще щось. Вона на мене не тиснула. Це було суто… фізичне. Для нас обох.　

— Але тепер вона мертва, — завважує Вебб.　

— Я до цього непричетний, — різко каже Ларрі. — Те, що я з нею спав, ще не означає, що я її вбив.　

— Коли ви востаннє бачили Аманду? — питає Вебб.　

— Тієї ночі в готелі. Того тижня вона не працювала в нашому офісі. Сказала, що влаштувалася до якоїсь бухгалтерської фірми.　

— Коли востаннє говорили з нею? — питає далі Вебб.　

Мить Ларрі вагається, ніби зібравшись збрехати.　

— Тоді востаннє й говорив.　

Вебб йому не вірить. Але вирішує облишити це поки що.　

— Як ви спілкувалися з Амандою? Телефонували їй додому? — тисне Вебб. Знає, що провокує його.　

— Ні, авжеж, ні, — каже Ларрі, неспокійно соваючись на твердому стільці.　

— То як ви спілкувалися?　

— Телефоном, — похмуро відповідає Ларрі.　

— Яким саме телефоном?　

— Я мав окремий телефон для неї.　

— Розумію, — промовляє Вебб. — Це, мабуть, незареєстрований передоплачений одноразовий мобільний?

Ларрі неохоче киває.　

— А Аманда теж мала другий, незареєстрований телефон?　

Він знову киває.　

— Так.　

Вебб поглядає на Мун.　

Її одноразового телефона вони не знайшли.　

Виявили звичайний у її сумочці в машині. Але ніякого одноразового телефона їм не трапилось. Треба знайти. Він