Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Оксана вийшла з книгарні трохи раніше, ніж зазвичай. День видався напруженим, і їй хотілося бодай кілька хвилин спокою перед тим, як повернутися додому. Мирослав обіцяв приїхати за нею, але потім написав, що затримується через справи. Вона вирішила не чекати й зайшла до невеликої кав’ярні неподалік.

Замовивши лате з ванільним сиропом, вона опустилася на м’яке крісло біля вікна. Спостерігаючи за перехожими, Оксана несподівано відчула, що за нею хтось спостерігає.

— Вибачте, ви — Оксана?

Жіночий голос був мелодійний, але з якоюсь дивною ноткою, що викликала напругу. Оксана підняла очі. Перед нею стояла ефектна жінка — висока, струнка, з довгим темним волоссям і пронизливими карими очима. Вона була одягнена стильно, проте не надто помітно — чорна водолазка, довге пальто й ідеально підібрані аксесуари.

— Так, а ви?.. — Оксана напружено подивилася на незнайомку.

— О, мені так шкода… — Жінка сіла навпроти без запрошення і спробувала взяти Оксану за руку, але та відсмикнула її. — Я думала, що Мирослав уже все тобі розповів.

У цей момент у Оксани всередині щось обірвалося.

— Що саме він мав розповісти?

— Що він мій чоловік.

Оксана ледь не впустила чашку з кавою.

— Що? — Вона невпевнено засміялася, думаючи, що це якийсь невдалий жарт.

— Ми були одружені кілька років. І ми не розлучені. — Жінка подивилася на неї з легкою іронією. — Розумію, що це для тебе несподівано.

Оксана дивилася на незнайомку, намагаючись знайти в її словах брехню.

— Я не вірю вам.

— Це нормально. Я б теж не повірила, — спокійно відповіла вона. — Але ти можеш запитати самого Мирослава. Чи ти справді думаєш, що він покохав тебе?

Оксана різко піднялася з-за столу.

— Мені нецікаво слухати ці дурниці.

Жінка лише сумно усміхнулася.

— Бідолашна дівчинко, ти навіть не знаєш, у що вляпалася…

Оксана вибігла з кав’ярні, не бажаючи слухати жодного слова більше. Її серце шалено калатало. "Це неправда. Це просто якась провокація", — повторювала вона собі. Але сумніви, мов отрута, вже проникли всередину.

Коли вона приїхала додому, відчуття тривоги тільки посилилося. Вона швидко піднялася сходами, відчинила двері… і застигла.

В будинку було дивно тихо.

— Мирослав? — покликала вона, проходячи коридором.

Жодної відповіді.

Вона заглянула у вітальню — порожньо. У кабінет — також нікого. Піднялася до спальні Мирослава, відкрила двері…

Порожня кімната.

Ні його телефону, ні куртки, ні звичних речей, що завжди були на видному місці.

Мирослав зник.

— Це жарт… — прошепотіла вона, але голос її зрадливо затремтів.

Оксана витягла телефон і набрала його номер. Гудки пішли, але він не відповів.

Вона набрала ще раз.

І ще. І ще…

— Дурень! — вона з силою кинула телефон на ліжко, а потім обхопила голову руками.

Паніка почала підступати до горла.

Вона не знала, що робити. Що це все означає?

Вона сіла на край ліжка, намагаючись зібратися з думками. Мирослав би не зник без причини… чи зник би?

Її пересмикнуло. А раптом слова тієї жінки були правдою?

"Ми не розлучені".

Її груди стисло від болю.

Оксана знову взяла телефон і відкрила його чат. Вона набрала коротке повідомлення:

"Мирослав, що відбувається? Де ти?"

Вона натиснула "відправити" і втупилася в екран, чекаючи відповіді.

Секунда. Дві. Хвилина. Нічого.

Тиша в домі почала тиснути на неї. Вона встала і нервово заходила кімнатою. В голові крутилися тисячі думок.

Їй потрібно було щось зробити.

Вона набрала Настю.

— Оксано? Що сталося?

— Настю… Я… — її голос зрадницьки здригнувся. — Мирослав зник.

— Як це зник?!

— Просто… його немає вдома. І він не відповідає.

— Ти впевнена, що це не якась його робоча поїздка?

— Ні. Він би сказав… — Оксана важко вдихнула.

— Добре, заспокойся. Приїжджай до мене, не залишайся сама, — твердо сказала Настя.

— Ні. Я буду чекати.