Читати книгу - "Червоногрудка"

— Війна, фройляйн. Ціни щодень інші.

— І скільки коштує курча?

— П’ятдесят шилінгів.

Впівока Хелена помітила, як зблід Урія.

— Гуляш, — сказала вона. — Ми щойно пообідали, до того ж я чула, що тут чудово готують угорські страви. Уріє, не хочеш теж спробувати? Два обіди за один день було б надто важко.

— Я… — почав Урія.

— І легкого вина, — сказала Хелена.

— Два гуляші й легке вино, — підвів брови офіціант.

— Саме так. — Вона повернула йому меню і чарівно посміхнулася. — Кельнере!

Вона глянула на Урію. Коли офіціант зник у коридорі, вони вибухнули сміхом.

— Ти з глузду з’їхала, — сміявся Урія.

— Я? Хіба я запрошувала на обід до «Трьох гусарів», не маючи в кишені й п’ятдесяти шилінгів!

Він дістав хустку й нахилився до неї.

— Знаєте що, фройляйн Ланґ? — Він обережно витер сльози, що виступили від сміху, на її очах. — Я вас кохаю. Авжеж, кохаю.

У цю мить почулася сирена повітряної тривоги.

Коли пізніше Хелена згадувала той вечір, вона постійно ставила собі питання, чи й справді бомби падали того разу частіше ніж звичайно і чи справді, якби вони не пішли тоді до собору Святого Стефана, все могло б бути інакше. І хоча остання ніч, яку вони разом провели у Відні, була неймовірно оповита флером, це не заіважало їй холодними днями зігрівати своє серце спогадами. І вона могла щоразу згадувати одну й ту саму крихітну мить тієї літньої ночі. Часом це викликало в неї сміх, часом — сльози, і вона ніколи не розуміла чому.

Коли заревіла сирена повітряної тривоги, останні звуки завмерли. На секунду весь ресторан завмер у мовчанні, потім під позолоченим склепінням почулася лайка.

— Сволота!

— Прокляття! Ще тільки восьма година.

Урія похитав головою.

— Англійці що, подуріли? — сказав він. — Ще навіть не стемніло.

Коло столиків миттю з’явилися офіціанти, і адміністратор, ходячи від одного до іншого, викрикував розпорядження.

— Це ж треба! — вигукнула Хелена. — Можливо, скоро від цього ресторану залишаться самі руїни, а вони заклопотані тільки тим, щоб відвідувачі не втекли, не заплативши по рахунках.

На сцену, де музиканти вовтузилися зі своїми інструментами, вибіг чоловік у чорному костюмі.

— Увага! — гукнув він. — Усіх, хто розрахувався, просимо пройти до найближчого бомбосховища, яке розташоване під будинком двадцять на Вейбурґґассе. Хвилинку тиші й уваги! Вам слід вийти і звернути праворуч, а потім пройти двісті метрів униз вулицею. Дивіться на людей з червоними пов’язками — вони покажуть вам, куди йти. Не треба панікувати, у вас ще є час до початку бомбардування.

У цю секунду почувся гуркіт першої падаючої бомби. Чоловік на сцені силкувався сказати ще щось, але голоси і крики в ресторані заглушили його, і він, зрозумівши, що його спроби марні, перехрестився, зістрибнув униз і зник.

Відвідувачі ринулися до виходу, який що мить то щільніше забивався волаючим натовпом людей. Зчинилася паніка. У гардеробній стояла жінка, вигукуючи: «Моя парасолька! Де моя парасолька?» — але гардеробник давно вже втік. Знову гуркіт, цього разу ближче. Хелена глянула на покинутий сусідній столик, де два недопиті келихи з вином дзенькнули один об одного, коли кімната вкотре здригнулася чергового разу. Ніби пісенька на два голоси. Дві молоді жінки тягнули до виходу підпилого чоловіка з вусами, як у моржа. Його сорочка висмикнулася з штанів, обличчя сяяло блаженною усмішкою.

За дві хвилини в ресторані нікого не залишилося, запанувала незвичайна тиша. Чути було тільки схлипування з гардеробної, де жінка вже не вимагала свою парасольку і вперлася лобом у стойку. На столиках стояли недоїдені страви й відкорковані пляшки. Урія все ще тримав Хелену за руку. Від нового удару кришталеві люстри під стелею задзеленчали, жінка в гардеробній стрепенулася і з криком вибігла на вулицю.

— Нарешті ми самі, — сказав Урія.

Земля під ними здригалася, згори обсипався блискучим дощем позолочений тиньк. Урія підвівся і подав Хелені руку.

— Наш кращий столик щойно звільнився, фройляйн. Якщо бажаєте…

Вона взяла його за руку, і разом вони рушили до сцени. Вона майже не чула гучного свисту. Від вибуху, який за ним стався, заклало вуха, тиньк зметнувся вгору піщаною бурею, великі вікна, що виходили на Вейбурґґасе, розлетілися вщент. Світло згасло.

Урія запалив канделябр на столі, посунув їй стілець і, злегка піднявши двома пальцями серветку, підкинув її вгору, і вона повільно приземлилася в руки Хелени.

— Курча і пляшку найкращого вина? — запитав він, обережно струшуючи бите скло зі столу, з тарілок та її волосся.

Можливо, в повітрі блищав золотий пил, що віддзеркалював вогні темної вулиці. Можливо, легше стало через те, що через розбиті вікна приміщення наповнила нічна прохолода. А може, все це було в її серці — її кров, яка і через роки по тому починала шумувати в жилах, коли вона знову й знову згадувала цю мить. Тому що вона пам’ятала: грала музика, але ж це було неможливо — музиканти втекли разом з інструментами. Може, їй просто здавалося, що грає музика? Вперше вона подумала про це вже через багато років, коли у неї от-от мала народитися донька. Над нещодавно купленою колискою батько її донечки підвісив маятник з кольоровими кульками, і коли він якось увечері провів по них рукою, вона відразу впізнала ту музику. Вона зрозуміла, що це було. Тоді, в «Трьох гусарах», для них грали кришталеві люстри. Ніби легкі дзвіночки, вони дзвеніли, коли дрижала земля. Урія, карбуючи крок, пішов у кухню і повернувся із зальцбурзькими тістечками й трьома пляшками молодого «хойрігера». У винному льоху він побачив одного з кухарів, який сидів у куточку, обнявши сулію. Кухар аніскілечки не перешкоджав Урії, коли той поліз по вино. А коли він показав йому взяту пляшку, навпаки, схвально кивнув.

Потім Урія поклав усі свої сорок шилінгів під канделябр, і вони вийшли в тишу м’якого червневого вечора. На Вейбурґґассе панувала мертва тиша, але повітря було важке, просочене димом і пилом.

— Ходімо гуляти, — запропонував Урія.

Ні він, ні вона не знали, куди йдуть. Вони звернули праворуч — на Кернтнерштрасе — і раптом завмерли на темній, безлюдній площі Штефансплац.

— Боже, — захоплено сказав Урія. Величний собор перед ними заповнював собою юну ніч. — Це собор Святого Стефана?

— Так. — Хелена закинула голову, намагаючись побачити шпиль Південної башти — величезної чорно-зеленої дзвіниці, що, здавалося, встромлювалася у саме небо, на якому вже з’явилися перші зорі.

А ще Хелена запам’ятала, як вони стояли в соборі: білі обличчя людей, які намагалися в ньому сховатися, плач дітей і звуки органа. Руч-об-руч вони пішли до вівтаря