Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Я роззирнувся, оглядаючи чергу.

— Ти нічого не відчуваєш? — пошепки спитав я в Гровера.

Він витяг носа з пакетика із жувальними цукерками рівно настільки, щоб принюхатись.

— Підземелля, — скривившись, відповів сатир. — У підземеллях завжди смердить монстрами. Можливо, це ще нічого не означає.

Але я відчував небезпеку. Не треба було сюди приходити.

— Гей, — гукнув я, — чи знаєте ви символи божественної влади?

Аннабет захоплено вивчала стенд, який розповідав про будівельне устаткування, яке застосовувалось при спорудженні Арки, але тут-таки відволіклась і подивилась на мене:

— Що?

— Так ось, Аїд…

— Ми в громадському місці… — Гровер закашлявся. — Ти мав на увазі наших друзів знизу?

— Саме так, — сказав я. — Зокрема звички нашого друга знизу. Хіба він не має такої самої шапки, як в Аннабет?

— Ти хочеш сказати шолом пітьми? — спитала Аннабет. — Так, це символ його влади. Я бачила шолом на зборах у день зимового сонцестояння.

— Наш друг був там? — спитав я.

Аннабет кивнула.

— Це єдиний раз, коли йому дозволено відвідувати Олімп. Найтемніший день року. Але його шолом набагато могутніший, аніж моя шапка-невидимка, якщо те, що я чула, це правда…

— Він дозволяє перетворюватись на пітьму, — підтвердив Гровер. — Він може змішуватися з тінями й проходити крізь стіни. Він стає невідчутним, невидимим і нечутним. І він може навівати такий жах, від якого або божеволіють, або не витримує серце. Як ти гадаєш — чого всі істоти на землі бояться темряви?

— Але тоді… як ми можемо знати, чи тут він зараз, і чи не стежить за нами?

Аннабет із Гровером перезирнулись.

— Ми не знаємо, — озвався Гровер.

— Дякую, одразу на душі полегшало, — відповів я. — Слухай, чи залишились у тебе блакитні драже?

Ледве я встиг трохи заспокоїтись, як побачив малесенький підйомний механізм, який повинен був підняти нас на самий вершечок Арки, і зрозумів, що ми знову втрапили в халепу. Терпіти не можу кабінки. Від них можна з’їхати з глузду.

Ми втиснулись у підйомник разом із товстезною пані та її песиком чіхуахуа в нашийнику, прикрашеному фальшивими діамантами. Я подумав, що, можливо, чіхуахуа мені примарилась, оскільки ніхто з охоронців не сказав ані слова про песика.

Ми стали підніматись на вершину Арки. Я ніколи ще не їздив ліфтом, який кривуляв, і моєму шлунку це явно не сподобалось.

— Ви без батьків? — спиталася товстуха.

Оченятка у неї були, як намистинки, гострі зуби пожовкли від кави, на голові вона мала цупку синю панамку з обвислими крисами, а блакитна джинсова сукня була така незугарна, що тітка у ній виглядала, немов блакитний джинсовий дирижабль.

— Вони внизу, — пояснила Аннабет. — Бояться висоти.

— Ах, бідолашні.

Чіхуахуа загарчав.

— Зараз, зараз, малюче, — сказала жіночка. — Поводься пристойно.

Собачка мав такі самі очка-намистинки, як у його хазяйки, розумні та злі.

— Малюк, — це так його звати?

— Ні, — сказала пані.

Вона всміхнулась, ніби відповідь можна було вважати вичерпною.

Оглядовий майданчик нагорі Арки нагадував мені жерстяну бляшанку з килимовим покриттям. Низка крихітних віконець виходили з одного боку в місто, з іншого — на річку. Панорама була чудова, але коли щось подобається мені ще менше, ніж замкнутий простір, то це замкнутий простір на висоті шістсот футів. Я готовий був податися геть хоч зараз.

Аннабет, не замовкаючи, віщала про несучі конструкції, про те, що вікна вона зробила б більшими, і навіть поклала б тут скляну підлогу. Вона, можливо, могла б стирчати тут годинами, але, на моє щастя, наглядач об’явив, що за кілька хвилин майданчик закривається.

Я повів Гровера та Аннабет до виходу, посадив до ліфту й уже було збирався залізти сам, як помітив усередині ще двох туристів. Мені місця не залишалося.

— Сядете до наступної кабінки, сер, — запропонував наглядач.

— Ми виходимо, — сказала Аннабет. — Зачекаємо разом.

Але тоді б ми зовсім заплуталися, і часу на порозуміння пішло б ще більше, і тому я замотав головою:

— Нічого, все гаразд. Побачимося внизу.

Гровер та Аннабет явно нервували, але дозволили зачинити дверцята ліфту. І кабінка рушила.

Тепер на оглядовому майданчику залишились тільки я, якийсь хлопчик із батьками, наглядач і товста пані зі своїм чіхуахуа.

Я знервовано посміхнувся товстусі. У відповідь вона так само подарувала мені посмішку, і між зубами у неї промайнув роздвоєний язик.

Хвилинку!

Роздвоєний язик?

Перш ніж я второпав, що мені не примарилось, чіхуахуа зістрибнув із рук хазяйки і став на мене гавкати.

— Зачекай, зачекай, малюче, — сказала пані. — Хіба зараз час? Подивись, яка чудова тут зібралася компанія.

— Ой, собачка! — вигукнув хлопчик. — Дивіться, собачка!

Чіхуахуа вишкірився, дивлячись на мене, піна скрапувала з його чорних вуст.

— Ну що ж, — зітхнула товста пані. — Якщо тобі не йметься, доню…

Я відчув, як у шлунку в мене захололо.

— Ви називаєте свого чіхуахуа донею?

— Це Химера, дорогенький, — виправила мене товстуха. — А не чіхуахуа. Утім, помилитися не важко.

Вона закотила рукави сукні, і я побачив, що шкіра в неї луската й зелена. Коли товста пані посміхнулась, то замість зубів у неї були ікла. Зіниці в неї тепер стали вузькими, широко розставленими щілинками, як у рептилії.

Чіхуахуа гавкав усе голосніше, щоразу збільшуючись у розмірах на очах. Спочатку він став завбільшки з добермана, потім — із лева. Гавкіт перетворився на ричання.

Хлопчик розплакався. Батьки потягли його до виходу, наштовхнувшись на наглядача, який застиг, паралізований жахом, важко дихаючи та не зводячи очей з монстра.

Химера так виросла, що терлася спиною об стелю кабінки. Вона мала голову лева з гривою, вимащеною в крові, що запеклася, тулуб і ратиці величезного козла, а замість хвоста — довжелезну змію з ромбовидним малюнком на спині, яка росла просто з кошлатого заду. Нашийник із підробленими діамантами досі теліпався у неї на шиї, і тепер можна було прочитати напис, зроблений аршинними літерами: «ХИМЕРА — БУЙНА, ВОГНЕДИШНА, ОТРУЙНА. У ВИПАДКУ ВИЯВЛЕННЯ ПРОХАННЯ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ДО ТАРТАРУ — МІСЬКИЙ 954».

Лише зараз до мене дійшло, що я не зняв ковпачка зі свого меча. Пальці немовби заніміли. Я стояв лише за десять метрів від закривавленої пащеки Химери і розумів, що як тільки я ворухнусь, вона кинеться на мене.

Пані-змія видала шиплячий звук, який цілком можна було сприйняти за сміх.

— Честь і хвала тобі, Персі Джексон. Наш повелитель Зевс рідко дозволяє мені випробувати героя за допомогою кого-небудь із моїх нащадків. Адже я — мати чудовиськ, жахлива Єхидна!

Я витріщився на неї. Єдине, на що