Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

Але ж Сойка дійсно розпорядився нікого до себе не пускати. Ще й заплатив Бульбашу, аби той ганяв випадкових відвідувачів. Виходить, злодії купилися на брехню… могли купитися.

– Зенек не казав, коли вони пролізли в квартиру точно?

– Як зовсім стемніло. Приблизно в цей час. Якщо раніше чи пізніше – не набагато, думаю. Це має для вас значення?

Клим і тут вирішив промовчати.

– Отже, вони знайшли саквояж із грішми? А Зенек, виглядає, забрав ще й годинника?

– Саме так. Спокусився. Бо Ціпа все одно не збирався ділити здобич ближчим часом. Вирішив почекати. Справедливо припускав, що про таку суму хтось та й знає. Почнуть шукати. Вирішать – хто вкрав, той і вбив. Тому підстрахувався Ціпа.

– Як?

– Зенек говорив – той придумав зобразити картину, ніби адвокат застрелився сам. Потім ще зробив так, аби вікно зсередини зачинилося. Любко майстер на такі фокуси.

Віко знову смикнулося.

– Ви хочете сказати…

– Та лише повторюю слова небожа, пане Кошовий.

Порушено первісну картину на місці вбивства. Збита з пантелику поліція. І все це – завдяки двом злодюжкам. Але Клим відкинув останні сумніви: хто-хто, а той батяр точно не винен. І не спільник убивці.

– Чим можу допомогти? – запитав, уже настроєний на ділову розмову.

– Ви знаєтеся з пані Магдою. Розкажіть їй те, що почули від мене.

– І Любко, – вставив шепелявий Тима.

– Вірно. Ви, а не мій небіж, вкажете поліції через посередництво пані Богданович місце, де ховається Ціпа. Нехай вовтузяться з ним, то ж була його ідея. Чесно кажучи, мені не дуже хочеться віддавати Віхурі навіть його. Тому можливий третій вихід: Ціпа повертає гроші, повністю, до крейцера. А сам робить п’яти зі Львова куди подалі. Нехай його шукають як убивцю, крадія чи свідка – мені все одно. Тільки все це в обмін на звільнення Зенека Новотного. – Кутик губів Густава скривився в посмішці. – Його так само можна посадити під домашній арешт.

Повія вела від шинквасу до кутнього столика й демонстративно знудженої подруги всіх трьох пузанів.

Один із пияків прихилив голову на стіл. Інший сіпав полеглого товариша за плече.

Компанія гультяїв у протилежному кутку тим часом починала згортатися. Саме тривала гучна суперечка, хто ж платитиме за все, і Клим побоювався, як би вона не вилилася в бійку. Прибіжить поліція – а він утікач.

– Вам довго ще треба думати, пане Кошовий? – поквапив Сілезький. – Щоб краще міркувалося: скільки грошей потягнув у вас той батяр?

Цього разу не стримав посмішки Клим.

– Що таке?

– Згадалося зараз. Тільки тепер, правда. Дивіться – учора ваш племінник разом із товаришем пережив пригоду з трупом у квартирі, з якої вийшов, маючи золотий годинник і половину грошей, натоптаних, як він сказав, у саквояж. А сьогодні, ніби нічого не сталося, викрадає шахрайським способом сто корон у приїжджого. Хіба не дріб’язковість?

– Та батярам, пане Кошовий, здобич у таких забавах не важить, – відповів Тима. – Головне – сама забава.

Поки говорив, Сілезький витягнув із внутрішньої кишені дороге шкіряне портмоне, видобув звідти кілька банкнот, урочисто виклав на стіл перед співбесідником.

– Маєте. Тут чотири сотні. Відшкодую ваші збитки. І зробіть так, аби нещасна мати не лила сльози через дурного сина.

Про гордість краще забути. Не з його щастям.

Намагаючись триматися так гідно, як тільки дозволяла ситуація, Кошовий узяв гроші й, не рахуючи, заховав до власної кишені. Угоду укладено.

– Як ви думаєте, я можу зустрітися з пані Магдою?

– Та у вас поліцейський біля будинку стовбичить. Скажіть йому – хочете бачити комісара. Коли той припхається – вимагайте, аби розмова відбувалася у присутності пані Богданович. Невже вас треба вчити?

– Мені треба знати, звідки маю відомості про злодія Ціпу й саквояж із грішми, – пояснив Клим і тут же, не чекаючи на відповідь, промовив: – Ваш Зенек сам про це скаже. Я вже потім долучуся. – Про аркуш паперу, котрий був при ньому, ніхто з присутніх не знав, і цей козир Кошовий задумав пустити в гру пізніше, коли прийде на те час. – Не казатиму зараз, що задумав. Але будьте певні: вже завтра до обіду Зенек Новотний вийде з-за ґрат. Вам треба лише добитися до нього знову й повідомити, де заховані вкрадені гроші. Я про це дізнаюся. Аж тоді почнеться моя партія. Згода?

Чоловіки перезирнулися.

– Приймається, – Густав ляснув долонею по столу.

– Тоді Ціпу тре лапати вже! – сказав Тима. – Як дізнався про Зенека, заліг на дно. Сидить зараз на Клепарові, у своєї біні47. Та, кажуть, в село саме поїхала, батьків навідати, завезти дещо. Харчів залишила, Ціпа з хати носа не виткне. Труситься на грошах.

– Чого чекає?

– Бог святий знає, пане Сілезький.

– Та заразом і запитаємо.

Густав підвівся. Новий знайомий виявився на цілу голову вищим за Клима.

– Поїдете з нами? Чи завезти назад, тим же шляхом?

– Після всього почутого? Даруйте, панове, під домашній арешт завжди встигну. – Клим теж підвівся, не втримався – відкусив ще кусень ковбаски. – Поїхали. Доведемо цей шматок справи до кінця.

Де треба шукати вбивцю й навіть кого слід шукати, Кошовий цим двом доповідати не збирався.

– Там же ще Шацький кисне, – нагадав, підводячись і собі, Єжі Тима. – Його так само довелося із собою тягти. Ви ж знаєте його, пане Сілезький…

– Тому й дозволив залучити до всього, бо знаю, – Густав зітхнув. – Гірше не буде. Їдемо разом…

До Клепарова дісталися за якихось півгодини.

Шацький нічого не питав. Мовчки зіщулився в кутку коляски, притиснутий Кошовим, і знову лише сопів. По дорозі всі так само мовчали, кожен напевне думав про своє, а Климу – тому взагалі було над чим зараз сушити голову. Смакуючи нехай невеличку, але все ж перемогу, він раз по раз проганяв подумки текст, написаний Сойкою перед смертю та відтворений ним сьогодні, й під кінець уже міг похвалитися – вивчив напам’ять. Ставши враз носієм цінних відомостей, Клим пишався собою. І мізкував, яку вигоду міг би з цього мати, аби без втрат завершити прикрий початок своєї львівської одіссеї.

Оминувши на своєму шляху високий пагорб, коляска завернула вниз та опинилася у досить затишній місцевості, котра й глупої ночі виглядала мальовничо. Тут пахнуло якимось цвітом, усе довкола виглядало цілком мирно. Пересівши тим часом до візника, Тима керував, і нарешті зупинилися біля будиночка, обнесеного невисоким парканом. Тепер уже навіть Шацького не просили лишитися, зайшли у двір гуртом, не криючись. Тима спершу постукав у вікно, голосно й сильно, аж скло брязнуло. Потім, не дочекавшись, повернувся назад, ступив на ґанок, почав грюкати в