Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Ну, що ти, що ти. Припини лестити, — щоки розтяглися в посмішці. — Я добре знаю, що став жирним, як кабан. Принаймні так каже дружина… Гаразд, — Тоні відірвався від Лаури. — Досить люб’язностей. Може, представиш мені своїх колег, — психіатр підозріло кинув погляд спочатку на заплиле око та дивовижної краси синець, який за ніч набув брутально бузкового відтінку (мабуть, такий колір має захід сонця на Нептуні, як резюмувала зранку Лаура), а потім на потемнілий і дещо зіжмаканий після вчорашніх перипетій білий комірець Ріно.

— Без проблем, — Лаура розвернулась і показала долонею на ґевала. — Це — Ріно Ґроббелаар із Південної Африки.

— Доктор Антоніо Арреола, — еквадорець спочатку наголосив на слові «доктор», а тоді поблажливо додав: — Для друзів пані Дюпре просто Тоні.

— Радий знайомству, — прогув Ріно, тицьнув пальцем у синятину під оком і пояснив: — Занадто кліпнув.

— А, о’кей, так, я все розумію… — Арреола нічого не втямив. — До речі, я вперше зустрічаю психіатра, який поєднує професійну діяльність із… хм… проповідництвом, — Тоні вдруге глипнув на білий комірець.

— Він не психіатр, Тоні, — промовила Лаура. — Й узагалі не лікар.

Доктор Арреола почав червоніти.

— Як це? Я не розумію. Хто він тоді?

— Диякон.

Еквадорець витріщився на француженку. Диякон із «ліхтарем» на півобличчя? Що за безглуздя?

— А цей? — Арреола безцеремонно вказав пальцем на Тимура.

— Програміст, — відповіла Лаура.

— Програміст???

— Якщо бути точним, то наразі — системний адміністратор, — додав Тимур. — Я вже давно не працюю програмістом. Якось так.

Кадик Арреоли смикнувся, брови сердито з’їхалися на переніссі. Ввічливу маску зірвало з лиця. Він підступив до Лаури, нахилився до її обличчя та швидко заговорив, не переймаючись, що чоловіки чують кожне слово:

— Лауро, для чого ти привела сюди південноафриканського священика, якому хтось натовк писок, і програміста? Зверни увагу на це все, — він обвів пухкою рукою довжелезний мур, увінчаний колючим дротом. — Я не екскурсію тобі влаштовую. Ти хоч уявляєш, яких зусиль мені вартувало в такий час вибити перепустки для трьох іноземців? Сотні людей загинуло, у мене в клініці триста психів, які заразилися невідомо чим, і я не маю наміру…

Лаура і собі звела брови докупи та рішучим жестом попросила еквадорця замовкнути:

— Заспокойся, Тоні, — вона взяла Арреолу за лікоть, повернула обличчям до Тимура. — Бачиш цього чоловіка? Він з України, його ім’я Тимур.

— Стій, ти… ти хочеш сказати, що…

— Так.

— Ти знущаєшся з мене?!

Лаура повторила:

— Його ім’я Тимур Коршак, Тоні, і це не екскурсія. Веди нас до своїх «сутінкових».

XХXIII

За муром пролягала простора заасфальтована ділянка, розмежована навпіл клумбою з низькорослими пальмами та ще якимись деревами, яких Тимур ніколи раніше не бачив. Більшість будівель довкола здавалися новими (або нещодавно відремонтованими). Попід їхніми стінами, на ретельно позначених місцях для паркування, стояло зо два десятки автомобілів працівників Інституту.

Від прохідної до входу в основне приміщення психіатричної клініки просувалися мовчки. Доктор Арреола був надто вражений, щоб говорити, а Тимур, Лаура та Ріно кожен думали про своє. Тимур ішов останнім.

Фасад клініки нагадував би парадний під’їзд якого-небудь фешенебельного котеджу — скляні двері, розкішно оздоблені стіни, — якби не червона табличка «EMERGENCIA»[56] ліворуч від входу. Антоніо прочинив двері та жестом запросив гостей досередини.

У центральному холі лікарні панувала прохолода. Черговий у заскленій буді праворуч від входу кивнув доктору Арреолі та відвернувся. Троє чоловіків і жінка мовчки закрокували далі. Уже за десять кроків денне світло почало пригасати, через що Тимуру здалося, наче він занурюється під воду. Із кожним кроком це відчуття посилювалося. Крадькома зиркнувши на Ріно, українець відзначив, що ґевал також нервує: його очі неспокійно бігали, а на скроні виступила краплина поту.

— Сюди, будь ласка, — Антоніо розчахнув наступні двері.

Тимур, Лаура та Ріно потрапили до довжелезного коридору без вікон (лише з дверима вздовж дальньої від входу стіни), заллятого білим світлом монохромних ламп. І тільки тоді Тимур по-справжньому осягнув, де вони знаходяться. Контрастуючи з рафінованою тишею холу, коридор виповнювали характерні звуки психіатричної лікарні. Звідусіль долинали стогони. Час від часу, тупими ножами кремсаючи нестерпно біле світло, у коридор проривалися приглушені крики. Нагорі хтось відчайдушно стукав і зрідка підвивав. Тимур відчув, як шкіра вкривається кіркою льоду, що поступово проникає вглиб. Ядуче сяйво продовгуватих ламп пропікало очі. Лаура також скулилася, настрахано блимаючи навсібіч.

— Ласкаво прошу до психіатричної клініки імені Лоренцо Понсе, — холодно блиснувши очима, виголосив Арреола. — Учора ситуацію в місті повністю нормалізовано. Цей понеділок — перший день від початку кризи, протягом якого до Інституту не доправили жодного нового хворого. — Він сховав руки до кишень лікарського халата і з виглядом «на біса ви сюди приїхали» запитав: — Що ви хочете побачити?

Чоловіки розгубилися. Лаура розтулила рота, наміряючись щось сказати, але в ту мить хтось (щось?..) загарчав за дверима навпроти неї. Звук увігнався в її тіло, наче гарпун, жінка інстинктивно відскочила й так і не витиснула із себе ні слова.

— На першому поверсі ми втримуємо найбільш неспокійних і галасливих, — пояснив Антоніо. — Не бійтеся. Їх надійно замкнено.

Тимур уважніше придивився до дверей. Металеві, кольору кислого молока, зовсім трохи темніші за стіни, із круглим, ніби корабельний ілюмінатор, вікном на висоті людського зросту від підлоги; трохи нижче під «ілюмінатором» — горизонтальним отвором для подавання таць із їжею; ще нижче — електронним замком із п’ятисантиметровою щілиною для карткових ключів.

— Це все «сутінкові»? — ледве ворушачи занімілим із переляку язиком, прошамкала Лаура.

— Переважно. На 90 % «сутінкові».

Француженка підійшла до одних із дверей, наступних за тими, звідки вчулося гарчання, що її налякало, й обережно зазирнула в кругле вікно. Спочатку нікого не помітила; вона навіть повернулася до Антоніо, щоб запитати, чому в цій палаті нікого немає, коли в «ілюмінаторі» раптово зринуло перекошене обличчя.

Лаура голосно зойкнула, затулила долонею рота та відсахнулася від вікна.

Істота за дверима мало скидалася на людину. Голова більше нагадувала навдивовижу реалістичну ляльку з кімнати жахів. Щоки, ніс і лоб укривали виразки, із яких сочилася кров упереміш із гноєм. Губів практично не лишилося — на їхньому місці ворушилися зеленувато-червоні струпи. Істота притиснулася обличчям до вікна, розвозячи по склу мазки гною, слизу та крові, і вишкірилася. Кількох зубів не вистачало, ясна набубнявіли від крові, пожовтілі передні зуби хиталися, вигиналися вперед і стирчали практично горизонтально. Та