Читати книгу - "Таємний сад"

Хоча містер Ровч і був попереджений, та однак трішки злякався, коли, відчинивши двері до Колінової кімнати, відразу почув: «Каррр! Каррр!» Це Смолька так повідомляла про нового гостя, вмостившись на різьбленій спинці крісла.

— Сер, прийшов містер Ровч, — оголосила місіс Медлок.

На цей раз Колін сидів у кріслі, а не на дивані. Дікен стояв навколішках і годував ягнятко з пляшки. Воно смачно цмокало і вимахувало хвостиком. На плечі хлопця сиділа білка і зосереджено гризла горіх. Мері сиділа поруч і спостерігала за ягнятком.

Почувши, що прийшов садівник, Колін знову прибрав вигляду раджі.

— То це ви містер Ровч? — проказав хлопець, звертаючись до чоловіка. — Я послав за вами, бо маю віддати вам кілька важливих наказів.

— Слухаю, сер, — відповів Ровч.

Наслухавшись про примхливу вдачу юного господаря Мізелтвейту, садівник побоювався, що йому накажуть вирубати усі дуби в парку або за одну ніч перетворити город на ставок.

— Пообіді я виїду надвір на своєму візку, — повідомив Колін. — Якщо побачу, що свіже повітря іде мені на користь, то буду щодня так гуляти. То ось вам мій наказ: коли я гулятиму, щоб нікого зі садівників не було поблизу доріжки, що йде попри стіну з плющем. Я вирушу близько другої, тому всі мають забратися звідтам, аж доки не дозволю повернутися до роботи.

— Слухаю, сер, — відповів містер Ровч, втішившись, що дуби і город можуть залишатися на своїх місцях.

— Мері, — мовив Колін, повернувшись до неї, — що кажуть в Індії, коли розмову завершено і треба відіслати людей?

— Кажуть: «Я дозволяю вам іти», — відповіла Мері.

Юний раджа витягнув руку.

— Я дозволяю вам іти, Ровче, — сказав він. — Але пам’ятайте, що я вам сказав — це дуже важливо.

— Каррр! Каррр! — потвердила ворона.

— Слухаю, сер. Дякую, сер, — промовив містер Ровч і вони з місіс Медлок вийшли з кімнати.

Уже в коридорі цей добродушний чоловік дав волю почуттям і засміявся.

— Чесне слово, він говорить як лорд! — мовив він.

— Ох, якщо з малого дитині дозволяти все, що вона хоче, то й буде думати, що всі тільки для того народилися, аби їй догоджати, — зітхнула місіс Медлок.

— Може, як підросте, то зміниться, — припустив містер Ровч.

— Одне можу вам сказати: якщо та дівчинка з Індії буде ту’ далі, то вона зуміє його навчити, що ціла помаранча є нічия, що аби її з’їсти, тре’ поділити. Так казала Сюзан Совербі, — завершила місіс Медлок.

Тим часом у кімнаті діти востаннє обговорювали свою виправу.

— Тепер усе гаразд, садівників не буде, — схвильовано проказав Колін. — Ще трошки — і я побачу сад! Ще зовсім трошки!

Невдовзі Дікен разом зі звірятами пішов надвір, а Мері залишилася з Коліном. Хлопець змовк, хоча зовсім не виглядав стомленим. Принесли обід. Поки вони їли, Колін не зронив ні слова, замислено дивлячись перед собою. Дівчинка спершу здивовано позирала на нього, а тоді спитала:

— Коліне, про що ти думаєш? У тебе очі як блюдця.

— Намагаюся уявити, — відповів Колін.

— Що? Сад? — поспитала Мері.

— Весну, — замріяно мовив хлопець. — Досі я так рідко вибирався надвір, що навіть не можу собі уявити.

— В Індії я також не бачила весни, тому що її там не буває, — сказала Мері.

Як і всі хворобливі діти, Колін про зовнішній світ знав радше з книжок, тому коли чув щось, відразу намагався собі це уявити.

— Знаєш, того ранку, коли ти вбігла сюди і сказала: «Весна прийшла!» — я відчув радість. Й уявив собі величну процесію з музикою і співами. В одній книжці я бачив такий малюнок: діти у вінках із розквітлих галузок, всі сміються і кружляють у танці, грають на дудках і золотих трубах. Ось чому я тоді попросив тебе відчинити вікно і сказав: «Напевно, зараз ми почуємо золоті труби».

— От цікаво! — здивовано вимовила Мері. — Але все воно і справді так виглядає. Коли все зазеленіло, зацвіло, тоді пташки і всі живі створіння метушаться, снують туди-сюди, співають, щебечуть — ніби у танку. От тобі і музика!

Діти разом засміялися. Обом дуже сподобалася ця картина.

Трохи пізніше прийшла доглядальниця і зібрала Коліна. Жінка завважила, що на цей раз хлопець не чекав, поки вона його вдягне, а робив це майже сам — вона лише розправляла одежу. Водночас він розмовляв з Мері, сміявся.

Коли Колін був майже готовий, до кімнати зайшов лікар Крейвен.

— У нього нині хороший день, — тихенько сказала йому доглядальниця. — Хлопець сміється, жартує, і сили має більше.

— Я зайду ще пізніше, коли він повернеться з прогулянки, — промовив лікар Крейвен. — Мушу подивитися, як вплине на нього перебування на свіжому повітрі. Було би добре, якби ви пішли з ним, — додав він стишеним голосом.

— Ні, сер, не піду, бо Колін цього не хоче. Чи маю відмовитися від свого місця? — несподівано твердо відповіла йому доглядальниця.

— Та ні, я не наполягаю, — знервувався лікар. — Ну гаразд, нехай ідуть. Зрештою, Дікенові можна і немовля довірити, не те що Коліна.

Найсильніший слуга зніс Коліна вниз і посадив у візок. Дікен уже чекав надворі. Доглядальниця зі слугою старанно закутали Коліна у плед, поправили подушки. Хлопець глянув на них й велично махнув рукою:

— Все, я дозволяю вам іти, — промовив він як справжній раджа.

Ті перезирнулися і швиденько зникли. Та лишень сховалися в будинку, де їх уже не було чути, то вибухнули сміхом: ото ще повелитель!

Тим часом Дікен узявся за візок і вони рушили. Мері йшла побіч візка. Колін відкинувся на спину і задивився у небо. Погода стояла ясна, тепла, угорі лиш де-не-де пропливали пухнасті хмаринки, що скидалися на білих птахів. З пустища дув легенький свіжий вітерець і приносив дивовижні пахощі. Колін вдихав їх на повні груди. Довкола було стільки барв, стільки звуків, що жодна книжка не здатна була їх передати, тож хлопець тільки крутив головою навсібіч і дивувався.

— Ото справді музика, — вимовив він захоплено, дослухаючись до пташиного хору. — Тепер розумію, як звучить весна. А що це так гарно пахне? — спитав Дікена.

— То на пустищі зацвів дрок, — відповів той. — І зараз там, певно, кружляють цілі хмари бджіл!

Крім них, у парку та біля квітників не було жодної живої душі: наказ Коліна було виконано, садівників ніби вимело зі саду. Але діти ще довго кружляли по доріжках, дотримуючись свого плану, аби упевнитися, що ніхто не посягає на їхню таємницю.

Та ось нарешті вони повернули на ту довгу доріжку перед стіною з плющем. Передчуваючи наближення заповітної мети,